Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Відповідь: зовсім не свиня. Вона лише чекає «справжнього», що ніяк не з'являється; до неї і далі чіпляються хлопці, запрошують її на rendez-vous[5] і week end[6] за місто, ті запрошення не здаються їй огидними, тільки набридають, навіть найнезграбніші прохання хлопців переспати з ними, часом висловлені досить вульгарно, які вони інколи шепочуть їй на вухо, не обурюють її, вона лише хитає головою. Вона любить гарні сукні, плаває, веслує, грає в теніс, міцно спить, а «дивитися, з яким смаком вона їсть свій сніданок, була справжня втіха, їй-богу, втіха. Як вона їла свої дві свіжі булочки, скибочки чорного хліба, некруто зварене яйце, трішки меду й деколи скибочку шинки... І каву, дуже гарячу, з гарячим молоком, майже без цукру... Ні, це все треба бачити, страх як приємно було дивитися, як тій дівчині все смакує» (Марія ван Дорн).

Крім того, вона залюбки ходить у кіно, «щоб спокійно поплакати в темряві» (цитата з Марії ван Дорн). Наприклад, після фільму «Звільнені руки» її обидві хусточки були такі мокрі, що Марія аж злякалася, чи Лені не дістала в кіно нежиті. Щоправда, такі фільми, як «Распутін, демон жінок», чи «Лойтенський хорал», або «Гаряча кров», нітрохи її не зворушували. «Після таких фільмів (Марія ван Дорн) її хусточки не тільки не були мокрі, а навіть здавалося, ніби вони щойно випрасувані». Зате «Дівчина з Фане» викликала в неї сльози, хоч і не стільки, як «Звільнені руки».

На цей час Лені знайомиться ближче зі своїм братом, якого досі бачила дуже рідко; він був на два роки старший за неї, і його ще восьмирічним віддали до інтернату, де він пробув одинадцять років. Здебільшого навіть канікул він не марнував; його возили до Італії, Франції, Англії, Австрії чи до Іспанії, бо батькам дуже хотілося зробити з сина те, що з нього й зробили — «по-справжньому освіченого юнака». Знову ж таки за М. в. Д., мати молодого Генріха Груйтена вважала «своє середовище надто вульгарним»; сама вихована й навчена черницями у Франції, вона все життя зберегла «певну вразливість, часом трохи перебільшену» і хотіла, видно, прищепити цю рису й синові. Наскільки ми змогли з'ясувати, їй це вдалося. Тепер нам доведеться ненадовго звернути свою увагу на цього Генріха Груйтена, що цілих дванадцять років існував далеко від сім'ї, мов якийсь дух, майже бог, такий собі гібрид молодого Гете й молодого Вінкельмана з домішкою Новаліса, і лише зрідка — за одинадцять років десь чотири рази — з'являвся вдома. Лені досі знала тільки, що він «такий милий, такий страшенно милий і такий добрий». Як бачимо, відомості дуже скупі й непевні, все одно що про святе причастя; навіть М. в. Д. може про нього сказати не набагато більше («дуже освічений, дуже витончений, але не гордий, анітрохи не гордий»). Отже, через небалакучість Лені й необізнаність М. в. Д. єдиним свідком не духовного звання залишається Маргрет, що бачила Генріха тільки двічі легально, обидва рази 1939 року — її запрошували на каву до Груйтенів,— і один раз, 1940 року, нелегально: досить холодного квітневого вечора, перед тим як Генріха, вже танкіста, послали завойовувати Данію для згадуваного вище німецького райху. Авт. признається, що почуває себе збентеженим, змальовуючи обставини, за яких він дещо дізнався про Генріха від цієї майже п'ятдесятирічної, хворої на сифіліс жінки. Всі слова Маргрет передруковано точно з магнітофонної стрічки, а не наведено з пам'яті. Отже, насамперед така обставина: Маргрет пойняв екстаз, на її обличчі (вже досить спотвореному) з'явився по-дитячому зворушений вираз, коли вона зразу ж сказала: «Так, я кохала його. Кохала». На запитання, чи він її також кохав, Маргрет похитала головою, не заперечно, а скоріше з сумнівом, і вже напевне без ображеної міни — авт. ладен потвердити це під присягою. «У нього, щоб ви знали, було м'яке волосся і ясні очі, і він був... ну, як би його сказати... був шляхетний, саме так, шляхетний. Він навіть не здогадувався, скільки в ньому чару, задля нього я буквально пішла б на панель, їй-богу, пішла б, щоб він міг читати свої книжки і... не знаю, що він ще робив... оглядати церкви, розучувати хорали, слухати музику... вчити латинську, грецьку чи архітектуру... Авжеж, чисто Лені, тільки темніший, і я його кохала. Двічі мене запрошували до них на каву, і я там бачила його — це було в серпні тридцять дев'ятого, а сьомого квітня сорокового він мені зателефонував... Я була вже одружена, якраз тоді підхопила собі одного багатого типа... Він зателефонував, і я миттю помчала до нього у Фленсбург, а як приїхала, то виявилося, що відпустки заборонено. А надворі холодно — я приїхала туди восьмого. Їх уже запхали в якусь школу, і вночі вони мали йти далі — а може, летіти літаком чи плисти пароплавом, я вже не знаю. Головне, що відпустки заборонено. Ніхто не знав і досі не знає, що я була там. Ні Лені, ні їхні батьки, ніхто. Він махнув рукою на всі заборони і таки вийшов до мене. Спустився по стіні з дівчачого клозету на шкільне подвір'я. Номера в готелі не знайшлося, кімнати десь у людей також. Тільки якийсь бар був відчинений, ми зайшли туди, і одна дівчина запропонувала нам свою кімнату. Ми віддали їй усе, що мали: я двісті марок і перстень з рубіном, а він сто двадцять і золотий портсигар. Він мене кохав, я кохала його — і нам було начхати, що кругом справжнісінький бордель. Так, мені начхати, сто разів начхати. (Авт. двічі уважно прослухав стрічку, аби переконатися, що Маргрет справді двічі вжила теперішній час: „Мені начхати, сто разів начхати“. Об'єктивний висновок: теперішній час). Ну от, а незабаром після того він загинув. Яке божевільне, безглузде марнотратство». На питання, чому вона вжила таке дивне в цій ситуації слово — «марнотратство», Маргрет відповіла буквально ось що (передрук з магнітофонної стрічки): «Ну, ви самі подумайте: вся його освіта, вся його врода, його чоловіча снага... йому ж було двадцять років, скільки ми ще любилися б, могли б любитися, і не в такому борделі, а на природі, коли потеплішало б...