Костянтин Тур-Коновалов - Крути 1918

було досить, аби відчути глибину його хвилювання та силу, що він її вкладав у кожне слово.

— Народе України…8 Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх — борців за вольності і права трудящих. Але в тяжку годину відродилася воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність, фабрики товарів не виробляють, заводи спиняються, залізниці розхитані, гроші в ціні падають, хліба зменшилося, наступає голод. По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв, особливо коли посунуло з фронту військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі…

Позаду Грушевського нечутно з’явився Симон Петлюра. Він теж оглядав натовп, готовий до будь-чого. Як уже не раз до того, попереду стояли суворі чоловіки, котрі слухали президента, зневажливо скрививши губи й злісно поглядаючи на тих небагатьох військовиків, які намагалися охороняти нову владу.

Удалині, там, де вже не було натовпу, зухвалі кадети розважалися тим, що намагалися здертися на пам’ятник Хмельницькому. Нарешті одному з них пощастило.

«Хлопці… Дай Боже, щоб виросли вони вже в іншій країні…» — подумав Петлюра, але навряд чи сам у це вірив. Попереду на них чекали роки і роки виживання та десятиліття боротьби з червоними. І коли закінчиться ця боротьба, не знав зараз ніхто.

Андрій, насилу запхнувши щоденник у сумку, біг зараз до майдану, звідки вже чувся голос, хоча він іще не міг розрізнити слів. Повз нього проїхали гайдамаки — коні ступали неспішно, погляди вершників не віщували перехожим нічого доброго. Андрій на хвилинку зупинився, вважаючи за краще зайвий раз не влізати в сутички.

— …Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі Збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час, і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли відбутись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, установити лад в Народній Республіці нашій і організувати нове Правительство. А тим часом петроградське правительство народних комісарів, щоб повернути під свою власть вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардійців-більшовиків, які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство…

Голос президента виказував, з яким болем давалося йому кожне тільки-но прочитане слово. Іноді його погляд виділяв когось у натовпі — то уважні очі офіцера, то насторожене обличчя селянина, то позбавлене звичайного вмиротворення лице священика. Нині їх усіх об’єднувало одне: біль від того, що їм не дають змоги жити у власній країні так, як їм того хочеться. Що примушують піднімати руку одне на одного в ім’я ідей, вигаданих кабінетними мудрецями, в які повірили жорстокі авантюристи, що мріють створити «світле майбутнє», однак сміливо крокують по тисячах трупів.

Андрій раптом побачив попереду знайомі обличчя: давні, ще гімназійні приятелі Володя, Валерик, Альтист Пипський. Неподалік від них із усмішкою витягала вперед голову Софія — намагалася не лише почути, а й розгледіти те, що відбувалося на трибуні. Поряд із нею шепотілися її подруги, Оксана й Олеся. Андрій чудово знав: їх дужче цікавили знайомі пани студенти, ніж президент, що зачитує відозву, яку їм так важко зрозуміти.

Різні голоси звучали навкруги. Андрій чув хрипку південну говірку:

— Хай Бог благословить державу й народ її…

І майже одразу з іншого боку солідний баритон:

— Армію свою треба скликати.

Потім знову ліворуч і трохи позаду:

— Бити їх, падлюк, чого чекати? Дихати ж не дають!

І вмить відповідь:

— Молодий чоловіче, нащо так кричати? Думаєте, галасом ви щось вирішите?

Голос Грушевського звучав усе ближче й гучніше:

— …Ми, Українська Центральна Рада, зробили все, щоб не допустити цієї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі криваву боротьбу з нашим народом і Республікою. Крім того, те саме петроградське правительство народних комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще священною. Знов поллється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна Рада, обрана з’їздами селян, робітників і солдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру, і мир демократичний повинен бути якнайшвидше. Але для того, щоб ні руське правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді встановити той бажаний мир, для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові Украї­ни, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів…

Нарешті Андрій дістався до своїх друзів.

— Де тебе носило, ми вже змерзли… — Валерка справді замерз і кутався в університетську шинель, а вуха під кашкетом почервоніли.

— Де всі? — замість відповіді пошепки запитав Андрій.

Йому ледь чутно відповів Володя:

— Будуть, людей багато, поки нас знайдуть…

Андрій спробував ще щось запитати, але Володя його перебив:

— Та помовч ти! Послухаймо спокійно!

Друзі мовчки обернулися в бік помосту. Тепер голос Грушевського лунав зі справжнім почуттям, гучно, виразно.

— …Отож насамперед приписуємо Правительству Республіки нашої — Раді Народних Міністрів — від цього дня вести розпочаті вже нею переговори про мир з Центральними державами цілком самостійно і довести їх до кінця, незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь інших частин бувшої Російської імперії, і установити мир, щоб наш край розпочав своє господарське життя в спокою і згоді.

Що ж до так званих «більшовиків» та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, приписуємо Правительству Української Народної Республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо не жаліючи життя боронити добробут і свободу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена од насланих з Петрограда насильників, які топчуть права Української Республіки.

Незмірно тяжка війна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко змучила наш народ, вже знищила наш край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кінець. З тим, як армія буде демобілізуватись, приписуємо відпускати деяких; після підтвердження мирних переговорів — розпустити армію зовсім. Потім, замість постійної армії, завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств.

Поруйновані війною і демобілізацією місцевості мають бути відновлені за поміччю і заходом нашого Державного Скарбу. Коли вояки наші повернуться додому, народні ради, волосні, повітові та міські думи мають бути перевибрані в час, який буде приписано, щоб і вояки наші мали в них голос. А тим часом, аби встановити на місцях таку власть,