Костянтин Тур-Коновалов - Крути 1918

переїзду українізованих частин до України. На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. У військах тривали репресії проти командного складу та членів українських військових рад.

Більшовики усвідомлювали, що боротьба з урядом УНР не обіцяє їм легкої перемоги. На всеукраїнській нараді більшовицьких парторганізацій Затонський, один із київських більшовиків, заявив: «Якщо розпочнеться війна, то Росія не в змозі буде воювати і з Доном, і з Сибіром, і з Україною, і з іншими. Поки що серед українців розколу немає й не передбачається, а тому доведеться вести війну з українським народом, а більшовиків лише жменька».

— Ось бачиш, батьку! Вони самі розуміють згубність такої війни!

— Але в більшовиків є те, чого немає в нас, — люди. Бажання Центральної Ради залишатися осторонь зіграло з нею, а тому і з нами всіма, злий жарт. Тепер ми мусимо битися тільки для того, щоб залишатися вільними від усього, що несуть нам більшовики.

У розмову вступив Набока:

— Наприкінці грудня загітовані з’єднання російської армії рушили з Південно-Західного фронту вглиб України. Проте Перший Український корпус генерала Скоропадського успішно затримав просування цих військ на Поділ­лі. Не виявивши надмірного бажання проливати кров за «пролетарську революцію», Другий гвардійський корпус розпочав перемовини з українською владою про умови відправлення додому. Лише вимога скласти зброю стримувала гвардійців від того, щоб забути про ворожнечу до Центральної Ради й виїхати до Росії. Зазнала невдачі й спроба більшовиків захопити залізничне сполучення на Чернігівщині — тут вони намагались перекинути свої військові сили проти Центральної Ради та Каледіна.

— Так, — кивнув генерал. — Відомо, що Скоропадський застерігав українське командування від недооцінювання більшовицької загрози. Генерал вказував на стрімке зниження рівня боєздатності українізованих частин: «Для того щоб завдати удару по більшовиках, оволодіти вузлами, що перебувають у руках більшовиків, потрібні невеличкі частини, переконані в тому, що вони роблять велику справу, частини патріотично, національно налаштовані. За поточних обставин підняти дух частин я особисто не в змозі». А 31 грудня Скоропадський писав до Петлюри: «Наполегливо прохаю допомогти військами, агітаторами, оскільки наші частини хоча й повільно, але розкладаються».

— Не дивно. Чотири довгі роки війни… Солдатам хочеться додому. Тут і з’являються пани-більшовички та спокушають їх солодкою цукерочкою — ось зараз швиденько переможемо хохлів, Каледіна розіб’ємо спільними зусиллями, із Сибіром усі питання вирішимо — і настане мир та щастя. Тільки трішки повоюємо за це щастя…

— Деякі представники військового керівництва УНР сподівалися залучити до боротьби проти більшовиків розташовані на Правобережжі національні формування російської армії. Як відомо, у районі Житомира дислокувалися частини Чехословацького корпусу, які зобов’язалися підтримувати там лад. У населених пунктах Волині й Поділля формувалися збройні відділи Третього Польського корпусу. На відміну від російських частин, ці військові формування зберегли відносну боєздатність. Але чехи й словаки, прагнучи зберегти свій корпус для боротьби за незалежність власної батьківщини, геть не хотіли брати участь у збройній міжусобиці на теренах колишньої імперії. Польські вояки мріяли про відродження Речі Посполитої й не надто співчували відродженню української держави. Участь цих формувань в обороні України від нашестя червоних була, як ми й гадали, малоймовірною.

— То що, на нас ідуть більшовики?

— Так, сину, і захиститися від них Україні конче треба: інакше ми як незалежна держава припинимо існувати.

Андрій підвів на батька стривожений погляд. Усе це слід було обміркувати. Схоже, минув той час, коли можна було сховатися за своїм пацифізмом.

Розділ 8. 9 січня 1918-го. Четвертий Універсал

Майоріли на січневому вітрі синьо-жовті стяги, тремтіли в руках сивобородого чоловіка на помості віддруковані аркуші, радісно схвильовані, сунули до майдану святково вдягнені люди.

— То що, панство, почнімо? — Сивобородий обернувся до генерала Савицького, що стояв позаду.

— Так, Михайле Сергійовичу, час!

Поки Грушевський трохи тремтячими пальцями поправляв окуляри, Савицький і Набока встигли ззирнутися. Ще вчора вони за столом розмовляли про те, що передувало сьогоднішньому велелюдному зібранню на майдані.

«Добре було б, якби й Андрій почув слова президента, — промайнуло в голові Савицького. — І добре б, якби він знав, що саме передувало сьогоднішній промові».

На жаль, цього на Софійській площі не знав майже ніхто.

Савицький роззирнувся довкола. Похмурі обличчя, відверто злі погляди, підозрілі хлопці в косоворотках… Генерал подумав, що бачить тільки одне — небезпеки й біди, не в змозі порадіти тому, що на майдані зібралося чимало народу, що люди намагаються жити спокійним мирним життям і вірити чоловікові, якого назвали своїм президентом.

Якихось дві години тому, одягаючись перед тим, як вийти на майдан, вони з Набокою ще раз обговорили майбутню відозву й те, чого чекати і від людей, які зібралися на майдані, і від тих, хто має намір сіяти паніку та розбрат серед киян. Згадав генерал і слова Грушевського після того, як той востаннє перечитав свою промову.

— На жаль, панове, проголошення УНР руйнує спроби більшовиків створити пролетарську державу: для них Україна як була, так і залишається тільки цінним джерелом сировини, техніки та людських ресурсів. Торік, четвертого грудня, Центральна Рада, як ви знаєте, отримала урядову радіотелеграму з Петрограда. Її підписали ті, хто називає себе правителями, — Ленін і Троцький. Цинізм документа не має меж. Більшовики назвали його «Маніфест до українського народу», хоча насправді це ультиматум, повірте, справжній ультиматум Українській Центральній Раді. Судіть самі: Ленін визнає УНР, а владу Центральної Ради — ні. Він вимагає, щоб Рада виконала вимоги, які я можу назвати тільки обурливими…

Генерал кивнув — він чудово знав і текст цього принизливого документа, і вимоги більшовиків. Та й Грушевський говорив про це не раз. Певно, зараз президент перед своїми соратниками репетирував промову, яку мав намір виголосити на майдані.

— Панове, мабуть, час?

— Ще є декілька хвилин, Михайле Сергійовичу, щоб зібратися з духом.

Грушевський на знак згоди нахилив голову. Так, зібратися не зашкодить… Адже після Третього Універсалу Четвертий повинен був оголосити початок відкритих виборів, указати шлях новій вільній республіці у світле завтра. А натомість доводиться дипломатично уникати ультимативних вимог купки студіозусів-недоучок, яким пощастило захопити владу. Пощастило тільки тому, що в їхні обіцянки повірили ті, кому не було чого втрачати. А тепер їхні війська, чималі, понад тридцять тисяч, займають Україну. Ще в грудні взяли Харків, невдовзі Полтаву, Чернігів… Мовби сланка пліснява, вкрили ледь не все Лівобережжя.

На засіданнях Малої Ради УЦР через повсякчасне погіршення військово-політичного становища в країні неодноразово говорили про те, що Україні потрібна незалежність, що незалежна Україна має негайно провести перемовини з Німеччиною та її союзниками про припинення війни. І закликати країни Європи до спільної боротьби проти більшовиків.

«Гаразд, сьогодні буде зроблено перший крок… З Божою поміччю вистачить у нас сил, щоб зробити й інші кроки. Якщо раніше червона зараза не заполонить усю країну…»

— Гаразд, панове, ходімо. На добре чи на лихе, але час на розмірковування сплив.

Не озираючись, Грушевський поспішив до виходу. За декілька хвилин він уже стояв на помості, а Савицький і Набока, що супроводжували його, з тривогою оглядали натовп, чекаючи будь-яких неприємностей.

Софія дивилася вперед. За головами їй було погано вид­но невисокого, з широкою сивою бородою президента. Зате вона чудово чула його голос — і цього