Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

Це мене насмішило. Але добре, кудись та й поїхали, звернули. Здибали молодика в білому. Розказали свою історію і «чи нема тут, часом, “таможки”»?

— Ні, — каже, — не там звернули. Вертайте до повороту і їдьте вперед метрів зо двісті. Там повернете ліворуч і далі вже ніде не звертайте. Правильно — дорога сама приведе.

Ці двісті метрів нагадали мені грузинські «два кілометри». Куди не спитаєш — два та й два, а виявляється як не кілометр, то цілих п’ять.

І ми виїхали на дорогу, яка мала би сама привести. «Воєнну грузинську», як сказав би інший далекобійник на нашім шляху. Хоча горами і не пахло, вона була покручена не менше за кавказькі серпантини, та ще й розбита, ніби справді нею їздили бетеери. Щоправда — вела. Впевнено вела повз усі повороти, де ми вгадували, куди їхати і якимось дивом не помилялися. Нарешті Доніяр сказав, що починає ці місця впізнавати.

Приїхали близько четвертої. Хоч шлунку було зловіще пусто, а від голоду й напруження в мене тремтіли руки, ми тоді вирішили не вечеряти і чимскоріше лягати спати. Знали, що коло сьомої ранку почне припікати сонце і намет перетвориться на парник. То бодай хоч трохи. Розіклалися просто на митниці в невеликому й негустому садочку. Попрощалися з Доніяром, подякували, повлягалися. Вірили в три години блаженного сну.

Але з’явились собаки.

Вони ходили зовсім близько від намету і гарчали, як заведені. Ми були впевнені, що на нас. Як тільки на секунду чи дві наставала тиша, пробивався одинокий розлючений гавкіт, що зривав за собою голоси інших. Як ланцюгова реакція, як необачно зачеплений баняк, що падає на інше кухонне начиння і зриває страшний та протяжний лемент. І так до світанку. Ніби перед псами поклали кота.

Може, то кіт і був, бо вранці собаки, хоч і ходили по всьому саду, зовсім на нас не зважали. А я все слухав, думав, уявляв, що будемо складати намет і відбиватись від розлючених псів. Слава Богу, даремно, бо як би це мало нам вдатися, гадки не маю.

Залишилось тільки сказати, що люди, які помилялись, вказуючи нам відстані й напрямки, в одному були праві — дорога сама привела.

«Їдемо до Ташкента. Далі у бік Самарканда, тобто вже на шляху додому. Сьогодні вранці прокинувся з відчуттям нудоти й підвищеної температури. Чи перегрівся, чи перемерз. Вода у водосховищі Чарвак, де ми купалися, холодна, як у карпатських річках. Ще, може, втравився. Дивно, але хоча воно все й смачне, відчуваю огиду, як згадую тутешні супоподібні пельмені, голубці, лаґман. Капець нудить. І ще більше від водіїв із їхнім втраченим СССР та незмінним розчарованим: «Развалілі!» З іншого боку, я розумію, звідки ця туга. Так само розумію, чому середньоазійський світ тягнеться до Росії, чому вчити російську мову тут необхідно й престижно.

— Та щоб я своїх дітей в узбецьку школу віддав?! -казав Доніяр. — Ні. Вони в мене в російській».

Якщо людина, котра любить Узбекистан, захоплюється узбеками (сам він етнічний казах), робить усе, аби в нас залишилося приємне враження від його країни, і висловлюється аж так, то мусить бути цьому причина. Не те, що мусить, вона є. Тим більше, тут усе на поверхні.

Попри те, що узбеки неабияк мені подобаються, що в їхній країні я почуваюся куди затишніше і безпечніше, як у наших східних сусідів, Узбекистан — сувора, тоталітарна, бідна й відстала держава. В порівнянні, звісно. Але навіть порівнюючи з Росією, до якої мої симпатії важко применшити, різниця величезна, і вона не тільки у рівні впливу режиму на кожного окремого громадянина. Узбекистан — це країна надлишку чудес і нестачі звичайних матеріальних благ; цивілізації, як ми звикли казати. Ну, гаразд, тут немає бензину і всі їздять на газі, годинами простоюючи в чергах до заправок[9]; гаразд, тут перед Днем незалежності міліція обачно забирає в мисливців зброю; гаразд, тут регулюють народжуваність у такий спосіб, що після четвертої дитини жінкам примусово ставлять спіраль; гаразд, по телевізору тут паралельна реальність, а карточку мобільного зв’язку можна придбати лише на узбецький паспорт; гаразд, інфляція призвела до того, що найбільший номінал національної валюти приблизно дорівнює нашим трьом гривням, тобто навіть невеликі суми грошей — це вже товста пачка купюр. Коли, наприклад, водій автобуса йде на заправку, то бере з собою кілька таких скріплених гумкою жмутів і це виглядає, як у кримінальному кіно. З цим ще якось простіше. Гаразд, з усім примирився.

Але це ще не все. І останнє, про що згадаю, дещо прояснює ситуацію. Це купол на храмі ка-рімовського режиму. Жодного разу я не здибав тут людини із книжкою! Ніде: ні в містах, ні в селах, ні в громадському транспорті. Звісно, є різні прошарки суспільства, мусять бути інтелектуали чи просто люди, які люблять читати. Мусять, але мені такі не траплялися. Друковану продукцію на митниці треба вписувати у декларацію окремим пунктом. Збірку есеїв Анджея Стасюка, що я собі взяв на дорогу, прикордонники перевіряли кілька разів. Так-так, питали, ЩО це, гортали і пильно вдивлялися в сторінки. Відкладали її, а потім знов поверталися.

Або так (а заодно і ближче до теми, тобто Росії, «цивілізації» та всього цього пізнання в порівнянні). Часто мені доводилось чути тези приблизно подібного змісту. Одна з них: «Білорусь — це вже та сама