Микола Сорока - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

— Ким був твій батько? — несподівано запитав я.

— У мене не було батька. З такою жінкою, як моя мати, ніколи не вживався жоден мужчина. Та я не засуджую її. Я взагалі нікого не засуджую. Хоча б тому, — знову підморгнув він, — що кожного з нас хтось напевне засуджує, це точно.

Слова француза зачепили за живе, і весь цей довгий і задушливий день я не міг позбутися спогадів про той папір, на якому колись чорним по білому виведено, що я, хорват Радован Мілич, активний член усташської організації, співробітник — одного з підрозділів СС, за зраду батьківщині засуджений до страти через повішення… Через повішення!.. Так вирішили ті, що перебудували Балкани і ввели Хорватію до складу Югославії, країни, відомої мені тільки зі слів.

Буассар визирнув з намету і сказав:

— Сніданок зіпсований. Подивись на капрала. Коли він кривиться і тре скроні, це значить — він не в гуморі. Не так уже й весело повідомляти про свої втрати, не показуючи при цьому втрат ворога.

— Помовч!

Та Буассар не вгавав.

— Може, думаєш, наш капрал — герой і безсребреник?.. Помиляєшся… Я не люблю говорити про начальство погане, але я бачив, як наш капрал припинив бій на озері Альберта тільки тому, що чек на п’ятсот конголезьких франків розмок у його кишені від поту. Якраз тоді спровадили на той світ Леслі Тортона.

Я пам’ятав Леслі Тортона.

Якщо Ван-Деєрт і я прибули в Конго із Стокгольма, то Тортон і Буассар — із столиці Південної Родезії, де працювали в одному з нічних барів у кварталі Хетфілд. Хтось порадив їм сходити в будиночок під вивіскою: “Лікар-дантист, приймає щоденно”. У приймальні цього дантиста юрмилися превеселі хлопці з міцнющими, як у акул, зубами. Худорлявий чоловік в золотих окулярах із задоволенням відповідав на їхні запитання. Наприклад:

— Як щодо надбавки за ризик?

— Вона входить у встановлену платню,

— А чи можна отримувати гроші не в конголезьких франках, а в справжній валюті?

— Третина суми перераховується в банки Солсбері у фунтах стерлінгів.

Тортона і Буассара це влаштовувало. Тільки шлях Тортона виявився недовгим — на озері Альберта, там, де капрал припинив бій через розмоклий у кишені чек, Тортон дістав кулю в спину…

— Чого вони метушаться? — зацікавився француз, знову визираючи з намету.

— Перевертень! — похмуро відказав голландець, підійшовши до нас. — Перевертень виліз із багажника джипа, зробивши діромаху в металевому днищі, і перепиляв ведучу вісь майже наполовину. Можна подумати, у нього є автоген… Капрал шукає винуватця… Здається, ти, Усташ, засунув перевертня в багажник?

Не відповівши, ми з Буассаром вилізли з намету.

— Якого дідька! — загорлав капрал. — Нас виріжуть, а ви даватимете хропака?

Буассар нерозуміюче знизав плечима.

— Гляньте на машину!

У днищі джипа зяяла кругла дірка а рівними, наче оплавленими, краями. І вісь було зіпсовано майже так само. Але хто й чим це міг зробити?

Я глянув на француза, він знову знизав плечима:

— Переходимо в піхоту… Як це ти, Усташ, умудрився?

Я вилаявся.

Перевертень лежав поряд, у траві, куди випав крізь дірамаху. Трава під ним почорніла й пожухла. Оболонка перевертня здавалася темною, майже зроговілою, і не було навіть найменшого натяку на пащу чи очі. Лантух лантухом, наповнений дивним слизом… Як він міг прогризти метал? І взагалі — чи жива це істота?

Наче відчувши нашу недовіру, перевертень ледь здригнувся, ворухнувся, і під його оболонкою знову запульсували, розпливаючись і змішуючись, сірі плями.

— І що може така твар? — здивувався Ван-Деєрт.

— Прогризати дірки в металі, і то краще за іржу! — вилаявся капрал. — Коли подамося в музей, ти, Усташ, особисто потягнеш цю тварюку на руках, інакше вона знову нам напаскудить!

Я не відповів.

У перевертні справді крилося щось незвичайне. Яку кислоту, з яких органів і скільки її треба випускати, щоб з’їсти металеву пластину?.. Я подумав про кислоту, бо нічого іншого в голову не прийшло… Нахилився… Перевертень чимось раптом нагадав медузу, і я уявив, як кілька таких тварюк, повиснувши з гілок, можуть лякати негрів своїми дивними переливами… Недарма той чорний у кущах стояв перед перевертнем на колінах, не помічаючи ні мене, ні голландця…

— Мніама мполе, — мовив я бабінзі. — Миле звірятко… Ти бачив тут таких?

— Ні, бвана.

Ван-Деєрту це не сподобалося.

— Нендо зако! — гаркнув він, і бабінга слухняно відступився.

Я став так, щоб затулити сонячний промінь, який падав на перевертня, і той, відчувши тінь, повільно, невагомо, як на повітряній подушці, змістився на освітлене місце.

— Пограйся, пограйся… — забурчав капрал. — А потім збери речі! Прогуляєшся до табору майора Мюллера. Сам! Приженеш джип із запасними частинами! — І розлючено копнув спущений скат: — Без машини ми тут у пастці!

Поки я збирався без усякого на те бажання, легіонери ділилися враженнями:

— В Африці не може таке водитися!

— В Африці водиться і не таке! Я сам знав одного чоловіка, який бачив на болотах Уганди створіння завбільшки із слона, але без хобота і…

— …з трьома правими йогами! — насмішкувато підсумував Ван-Деєрт.

— Кислота! — констатував капрал. — Таке можна зробити тільки кислотою! Автогену навіть у негрів нема. Ця тварина, напевне, й мочиться кислотою!

— Послухайте! — загорлав Буассар. — А на дотик ця скотина холодна, як могильний камінь!

— Може, він здихає?

— Та ні, йому бракує сонця. Ви застуєте. Йому, мабуть, треба багато тепла!

— А може, він харчується повітрям! У нього ж нема ні рота, ні зябер!

— Угу! — гмукнув Ван-Деєрт. — Скажи, Буассар, що це взагалі не тварина, а рослина.

— Досить! — наказав капрал. — Трясетесь, наче знахарі над дохлим пацієнтом… Якби я не сподівався збути цю скотину за долари, я б її на місці розпанахав ножем.

— Я стріляв у перевертня… Марно!

Та капрал не став вислуховувати голландця. Крикнув:

— Усташ! Іди сюди! І ти, Ящик!

Ми знову зібралися навколо перевертня. Я з надією, що моя подорож відкладається, Ящик з недовірою, решта — очікуючи. З надмірною увагою ми вслухалися в розмову капрала і Ящика. Говорили по-італійськи.

— Такого звіра, — переклав капрал, — можна віддати за десять тисяч доларів. Ящик у цьому переконаний. А він на таких справах розуміється.

— Звідки?

Капрал з презирством глянув на Буассара:

— Раз я сказав, значить, так воно і є!

— Так, капрале!

Мені знову стало погано. Біль різко ударив у скроні й потилицю. Мабуть, я похитнувся, тому що Буассар непомітно підштовхнув мене ліктем і кивнув на намет. Я слухняно побрів туди.

Біль напливав хвилями, раптовий, млосний. З мене зійшло сто потів, і я вицвів, як дохлий негр, що пролежав три дні на сонці. Тільки під вечір біль зменшився. Я