Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

— Не вам же я, даруйте, послуговувався, а найперше народові нещасному нашому і краєві, то чого б мали мені віддячувати? Та й потреби у мене нівроку якоїсь немає, окрім отих гараздів та спокою для козаків, міщан і посполитих...

— Бог з тобою, Іване! Бачу, що й ти, як інші, незадоволений, та тепер нам не до потрактувань між собою, а в часі бог нас розсудить,— подивився гетьман значуще на мовчазного Капусту.— Тож дякую тобі поки що і хочу сердечно просити...

— Зроблю все бажане вами радо, коли матиму до того силу,— затягнувся Сірко пахучим тютюновим димом в очікуванні.

— Ти маєш її, на заздрість, досить, як ніхто з нас, слава Богу.

— У чому ж прохання ваше? — зацікавлено глянув Сірко у вічі Хмельницькому, про себе втішаючись.

— Та все в одному, друже,— потарабанив господар пальцями по столу.— Ні до чого не дотрактувалися ми з паном Кисілем та іже з ним, бо ні я не хотів тих трактувань, ні він їх не бажав, справжніх. Королята і король у писі своїй ніяк не можуть второпати, що ми окремий і чисельніший за них народ, зі своєю вірою, звичаями і всілякими уподобаннями та забаганками, хоч і маємо сатанинських сусідів нелюдами.

— Думаю, даруйте, і ваша велика і непоправна вина, гетьмане, в тому,— не втримався-таки Сірко,— що вони того не розуміють, бо ви ясно і заперечно їм не скажете, а стоїте ногами на двох конях, замість того щоб всістися як слід на одному, рідному і вам, і людові нашому, і вести месників на Варшаву, знищуючи по путі всяке панство, і не лише ляське...

— Так-то воно так, лицарю, туманіють люди, бо польських панів вони терпіли і навіть підлабузнювалися до них, а своїх і знати не хочуть. І скажу тобі: не буде наших, то будуть чужі, а чужі, навіть найліпші,— гірші за поганих своїх,— знову зустрівся гетьман поглядом з Капустою.— Можна б і на коня, як мовиш, сісти, коли б...— загорілися злобою гетьманові очі,— оті порфірородні сусіди — цар, султан чи хан не вдарили в боки і в спину. А доки немає певності, доводиться стояти на двох, як мовиш, конях і зорити навсібіч, ждучи смертельного підступного удару,— тицьнув гетьман пальцем у стіл.— Ми хочемо, жадаємо мирної держави, а їх мучить похіть до нашого поневолення, кожен із них з усіх сил прагне підібгати нас під ноги свого коня. Отож, на весну нас, вже десь у березолі, знову жде війна. І почати її доведеться конче, а значить — треба воїнів. То, може б, ти, невпоміт для бояр та воєвод, підмовив за зиму пільгових слобожан та хоч кілька полків привів весною сюди. Знаю, що й Шумейки з Яковом Пієм при твоєму клопотанні змогли б привести по доброму полку охочекомоиників з Дону. А може, тайшу Аюкая чи й мурзу Мазан-батира з калмиками підмовиш, за мій, звичайно, державний менгун, оцінений на твій розум і розсуд, з моєю і ось Лавріновою заздалегідною згодою...

...Говорили, домовлялися, обмірковували, сперечалися, зважували і за пізнім обідом при келихах, і по ньому, запаливши ненецькі свічада, надимивши люльками так, що гетьманша, не стерпівши, мусила полишити чоловіків, бо вже й сокиру можна було вішати в залі... Не жалкував гетьман, що таки відшукав благодатну шпарку, через яку врешті порозумівся із Сірком, геть здивувавшись, що того таки справді не цікавлять ні багатство, ні слава. Гетьманша геть тому віри не йняла...

Нарешті пізньо-осіннє надвечірнє сонце підпалило у високих вікнах-бійницях нагірного замку кров'янисто-рожеві багрянцеві багаття. Неповторне видовище — отой захід сонця, видимий із вікон Чигиринського замку на Камінній горі, що Байдиною каланчею панує над розкидистими довкіллями, і великого гірського міста, і річища та старого міста, і діброви, бору та степу, і навіть отих сивих замежжів довкола. Неповторне і моторошне — мов калюжа свіжорозлитої крові на поскибленій сиво-чалій ріллі вечірнього обрію...

— Яків Пій та Дворянинов хвалилися мені, що бачили в Інкермані ясирників, які прожили в неволі понад тридцять років, а мій гість, тепер наш дознавач Василь Хромий, прожив у Орді сорок років, попавши в ясир хлопчиком.

— Цецілія-Рената, ота перша дружина Владиславова і крульова шведська, кажуть, викупила свого родака під Константинополем, коло монастиря Сезибола, що вижив п'ятдесят років у неволі,— докинув Хмель у поміч Капусті.

— Який глузд із того виживання і для ясирника, і для краю? — не здавався Сірко, уже добре підпивши.— Виживають тепер он і в Торських солеварнях під Котельнею наші люди, що стали царськими та боярськими після викупу із ясирів, як оповідали мені Степан та Фролко Разі, а як виживають? Як виглядають, коли виживуть, колодникам і каторжанам турським заздрячи? На людей же геть не подібні! На пні догнивають і догниють, коли лишаться живими якось! То кому потрібне таке вижиття?! І чого нам до царя горнутися?! Одновіра не пом'якшує насильника!.. Та і яка вона, одновіра?!.

— Е-е-е, мішаєш, лицарю, праведне з грішним,— не уступав і гетьман гостеві,— не кажу вже про нашу Божу православну єдиновірність із московитами, що була, є й буде, на противагу і митрополитові всієї Русі Сильвестрові Косову, і архімандритові Печерському Йосипові Тризні, запорукою рідності. Не меншою, сподіваюсь, помічністю рідності між народами нашими є і отой вислідний постулат: «Ворог наших ворогів мусить бути нашим приятелем»,— то чого б не триматися його, давно вже перевіреного між людьми?!

— То ж між людьми! А цар і бояри — які ж люди?! — вирвалось у Сірка.

Отак сперечалися, поки їх і ніч застала...

— Ну, бувай здоровий! Хай Бог тобі стане в поміч у всіх наших затіях, хай винагородить тебе душевними благами, а тілесними і мирськими гараздами я нагороджу