Єва Гата - Сюрпризи долі

з ранку до вечора ще раз оглядатимуть Париж, а далі шлях лежатиме на південь через Ліон на Італію. На завершення подорожі передбачалася екскурсія до Венеції, а потім уже без зупинок — прямісінько додому.

Олена не відвідувала ще жодної країни, крім Польщі, та красоти відомих європейських столиць не справляли на неї особливого враження. Вона не могла спокійно милуватися шедеврами архітектури, всі думки спрямовувалися лише в один бік, лічила дні: «Ще три дні до зустрічі, ще два, ще один…»

Як і планували, на Спаса зранку о восьмій автобус зупинився на площі Конкорд, у самому серці Парижа. На щастя, з Оленою подорожувала ще одна жінка — Олександра, яка непогано знала це велетенське місто і детально пояснила, як дібратися до Сержі.

— Не хвилюйся, язик до Києва доведе, а до Сержі тим більше, — заспокоювала Олену, — ти знаєш англійську мову, тож завжди зможеш порозумітися.

— І все-таки мені якось лячно залишатися одній, — хвилювалася Олена.

— Сядеш на Конкорді на RER [9], тільки не сплутай напрями, бо потрапиш у зовсім інший кінець Парижа.

— А що це таке — RER? — сполохалася Олена.

— Це такі електрички, схожі на метро. Вони спочатку йдуть під землею, а за межами міста виходять на поверхню, як звичайні поїзди. У Парижі чотирнадцять ліній метро, кожна зображена на плані іншим кольором, а RER позначають буквою в кружечку.

Олександра дістала карту паризького метро.

— Я завжди беру її з собою, всіляко буває, може знадобитися. Ось подивися: лінія метро, що проходить через станцію Конкорд, жовтого кольору. Доїдеш звідси до зупинки «Шатле», а там пересядеш на RER, позначений літерою «В» синього кольору. Тільки не виходь на вулицю, пересядеш з метро на електричку під землею. Коли вийдеш до поїздів, уважно дивися на монітори, розвішані вздовж перону. На них у квадратиках засвічуються назви напрямів. Стеж, щоб засвітився квадратик поряд з назвою Сержі. Зрештою, перепитаєш кого-небудь. Доберешся, лиш би тебе там зустріли, бо залишитися без нічлігу небезпечно.

— Стільки інформації, її неможливо запам’ятати, — не могла заспокоїтися Олена, — а де ж тут зупинка метро?

— Недалеко. Ходім, я тобі покажу.

Вони завернули за ріг і перед очима відразу з’явився вказівник з буквою «М».

— Коли купуватимеш квиток, одразу скажи, що їдеш до Сержі, він коштуватиме значно дорожче, ніж звичайний.

— Дякую тобі, Олександро, що б я без тебе робила? — схвильовано поцілувала знайому Олена.

— Колись мені допомогли видряпатися з безвиході, а тепер настала моя черга. До речі, можеш звати мене просто Леся.

— Дивно, Лесю, ти виглядаєш на таку сильну й успішну жінку, хіба з тобою могло бути щось негаразд?

— Такою я стала лише недавно. Мені довелось перейти справжнє пекло: приниження, ненависть і страшну тугу. Ці вічні супутники покинутих жінок загартовують наші ніжні душі, роблять їх цинічними і прагматичними.

— Тебе покинув чоловік?

— Так, і тепер я навіть рада, що так сталося.

— Але ж рана залишилася?

— Уяви собі — ні. Тепер я роблю все, що хочу. Моєю давньою мрією було подорожувати, от я витрачаю всі заощадження на свої забаганки. Однак тобі вже час іти, договоримо на зворотній дорозі.

— Дякую тобі ще раз, сподіваюся, що ми і вдома ще не раз зустрінемося.

— А, і ще не забудь, тут у метро двері самі не відчиняються, треба натиснути на кнопку. Білет не викидай, а зберігай до кінця проїзду, для виходу на вулицю інколи його треба пропустити через турнікет. А тепер уже все, йди з Богом.

Олена спустилася ескалатором під землю й почала розглядатися довкола. Завдяки порадам Олександри швидко зорієнтувалася. Як і пояснювала Леся, до «Шатле» лише дві зупинки. Проте коли вийшла з вагона, розгубилася. Зупинка «Шатле» є однією з найбільших, це ціле підземне місто з магазинами, кафе й офісами.

Куди йти, у який бік? Олена підійшла до якогось чоловіка і запитала по-англійськи, як перейти на RER. Перехожий дав зрозуміти, що не знає англійської і пішов геть. Кого тільки не питала, всі відповідали, що не розмовляють англійською. Олена розгубилася.

Раптом вона побачила групу людей і почула знайому мову. Яка радість — туристи з Польщі! Жінка кинулася до них як до рідних і почала благати, щоб допомогли їй вибратися з лабіринту.

Усе дуже просто, їй треба лише підняти голову і подивитися на табло, де відображені всі напрями RER. Олена подякувала за допомогу і рушила за стрілками, які вивели до електрички.

Як і казала Олександра, вздовж перону висіли монітори, на яких висвічувався список усіх станцій. Біля кожного найменування то засвічувався, то гаснув маленький квадратик. Тепер треба уважно стежити, щоб вибрати правильний поїзд.

Олена трохи заспокоїлася, коли сіла в вагон. Навпроти неї сіла жінка зі східним типом обличчя. Сусідка виявилася філіппінкою і дуже добре розмовляла англійською. Вона показала на плані, де треба вийти, і почала розпитувати звідки та приїхала.

Раптом неочікувано поїзд зупинився, через динамік щось оголосили французькою, усі пасажири повставали і попрямували до виходу.

— Що трапилося? — заметушилася Олена.

— Не повезло нам, страйкують машиністи, треба виходити, — відповіла філіппінка.

— Я не знаю, що мені робити!

— Не хвилюйся, подали автобуси, які довезуть до наступної зупинки, а тоді пересядеш на інший поїзд.

Вони вийшли надвір. Навпроти зупинки чекали два автобуси, у які помістилися всі пасажири.

— Що б я без тебе робила? — не могла отямитися Олена.

— Не пропала, знайшовся б хтось інший, хто б допоміг.

— Тут майже ніхто не розмовляє англійською.

— Вони лише