Андрій Юрійович Курков - Щоденник Майдану та війни

Майдан на місці. В останній момент, мабуть, Янукович злякався крові. Тепер уся Україна дивиться на YouTube відео, як міліціонери в Києві на Грушев­сько­го роздягли догола учасника протесту — козака, який, судячи із зовнішнього вигляду та зачіски, є просто членом одного з історичних клубів. Міністр Захарченко попросив вибачення за поведінку міліції й визнав, що такі дії «неприпустимі в цивілізованій державі». Пообіцяв винних по­карати. Карати, мабуть, буде так само, як Янукович покарав тих, кого визнали винними в розгоні студентів у ніч на 29 листопада. Тобто ніяк.

Морозний сонячний день. У таку погоду думки про щасливе минуле легко змішуються з думками про тривожне сьогодення. У стабільних країнах важко згадувати, що з тобою і з країною відбувалося 10 або 20 років тому. Можна згадати, коли ти взяв кредит у банку на купівлю будинку, який ти й досі сплачуєш. Можна згадати, коли ти купив останню свою машину, яку було б уже добре поміняти на нову. Можна згадати минулорічну відпустку на Ібіці та відпустку на Ібіці три роки тому. І спробувати порівняти ціни на мохіто в барах Ібіци в різні часи. Хоча сенсу в цьому небагато. Мохіто все одно буде дорожчати щороку. Як і все інше. Але в Україні зі спогадами — особистими та про державу — все набагато легше. Час летить, як мені здається, набагато швидше і драматичніше. Історії, що відбуваються з нами, іноді мають більш закручений сюжет, ніж в американських блокбастерах. Мене вже багато років просять друзі-видавці написати автобіографію, оскільки волею випадку і долі я раз у раз опинявся і продовжую опинятися в центрі або біля центру того, що відбувається. За автобіо­графію я поки що не брався. Але ця книжка дуже особиста. А значить, і суб’єктивна.

Слово «центр» для мене колись було чарівним. У центрі «центру», як мені уявлялося в юні роки, має стояти круглий стіл, за яким мають сидіти найкращі особистості людства. І вони обов’язково мають бути моїми друзями і гостями. Я і зараз сиджу і пишу ці слова за круглим столом у самісінькому центрі Києва. Поряд стоїть звичайний письмовий стіл. Цілком зручний, за яким написано багато розділів різних романів, багато есе та статей. Але настає момент, і я знову пересаджуюся за круглий стіл. Тільки зараз я зрозумів, що цього разу пересів працювати за круглий стіл близько трьох місяців тому. Може, через те, що письмовий у мене тепер повністю завалений рукописами, паперами, договорами й іншим? А може, через те, що тоді вже настав тривожний час очікування чергових великих змін. Скоріше за все причиною є друге. Круглий стіл сам по собі заспокоює. Він нагадує мені про мої фантазії сорокарічної давності, про те, що за круглим столом мають сидіти кращі особистості людства. А за письмовими столами в радянських фільмах завжди сиділи комуністи, кадебісти й інші представники жорстокого радян­ського минулого.

Я в юні роки жив на околиці Києва і мріяв жити в центрі, біля Софійського собору, Золотих воріт і Андріївського узвозу, на якому в будинку номер 13 за часів громадянської війни 1918—1921 рр. жив і працював один із моїх улюблених письменників Михайло Булгаков. Моя мрія здійснювалася поступово. Спочатку через два роки після розвалу Радянського Союзу ми з дружиною купили однокімнатну квартиру на Софійській площі. А набагато пізніше, залишивши однокімнатну квартиру собі для робочого кабінету, придбали квартиру неподалік, за Софійським собором на вулиці, де колись жили батьки Михайла Булгакова і де він сам народився. До Майдану Незалежності, який став 2004-го року центром Помаранчевої революції, а два місяці тому центром нових протестів, мені з «робочої» квартири йти пішки три хвилини, а з сімейної — п’ять. Я один із тисяч і тисяч людей, які живуть у центрі, навколо Євромайдану. Я впевнений, у когось після перегляду теленовин виникає враження, що в Києві йде війна. Друзі з Великобританії й Канади пишуть нервові імейли і пропонують на час цієї війни переселитися до них. Тим більше, що у нас троє дітей. Моя дружина на один із таких імейлів відповіла: «Дякую. Але тут цікавіше». Україна — занадто «цікава» країна. З одного боку, гуляти по Києву вночі зазвичай безпечніше, що гуляти вночі по Лондону або Парижу. З іншого боку — ти ніколи не знаєш, що може статися завтра. Ось і я зараз не знаю не тільки про те, що може статися завтра, але й не знаю, чим може закінчитися сьогоднішній день.

Мої сусіди водять дітей до школи, яка розташована за тридцять метрів од верхніх, «мирних» барикад. Щоранку по вулиці Прорізній, що спускається до Хрещатика, сотні батьків ведуть своїх маленьких дітей. Під Майданом Незалежності, на якому вже два місяці йде цілодобовий мітинг, пра­цює двоповерховий підземний торговий центр, в якому є і кілька кафе, і супермаркет, і ювелірні магазини, і навіть відділення банків. Усі ці магазини, кафе і банки спокійно працюють, так само, як і десяток кафе на самому Майдані. Неподалік працює Головпоштамт, до якого можна зайти і погрітися. Життя продовжується. Тільки тепер зі сцени Євромайдану не виступають рок-музиканти. Мої друзі, що ­проводять на Євромайдані багато часу, скаржаться, що всі рок-гурти України виступали на сцені для мітингів уже по три рази. Зі сцени виступали і поети, і лікарі, і політики. Тепер бажаючих виступати не так уже й багато. В основ­ному це майже професійні революціонери, які пройшли «школу Євромайдану». На екрані сцени показують новини об’єк­тивних телеканалів, іноді виступають зарубіжні гості. Вчора, коли я стояв перед сценою, після показу документального фільму про В’ячеслава Чорновола — одного з перших лідерів українського демократичного руху, який загинув у дивній автокатастрофі якраз перед президент­ськими ви­борами в 1990-х роках, — виступав поляк, ветеран руху «Солідарність». Він говорив по-польськи. Його жадібно слухали більше тисячі чоловік. Слухали, стоячи на десятиградусному морозі. Я стояв біля намету, на якому було прикріплено табличку з назвою маленького волинского містечка. Із залізної труби, вставленої в спеціально вирізану в брезенті дірку, шугав дим. Усередині великого військового намету в залізній печі-буржуйці горіли дрова. З намету вийшов сивий чоловік років шістдесяти, неголений, у теплій куфайці та ватних штанах зеленого кольору. Постояв, слухаючи польського гостя, зітхнув і зайшов назад до намету. Мені важко уявити собі, скільки він уже вислухав виступів на Євромайданi. Тут уже два місяці як є «постійне населення». Є люди, які приїхали з Галичини і Волині два місяці тому після того, як перші студентські протести проти відмови Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС були