Валерія Володимирівна Іваненко - Хатинка в морі

же, як і він, сомів. Тільки-но почала пробиватися в яму тепла весняна вода, соми про-кидались і розпливалися хто куди. Коли вода добре нагрівалась, сом викопував на дні ріки ямку, робив у ній нескладне гніздечко з рослинних решток, і сомиха відкладала туди ікру. Тоді сомові треба було пильно стерегти ікру від усяких риб, до неї ласих. Правда, його родичам, що живуть далеко у тропіках, доводиться стерегтися ще більшої кількості ворогів, і вони навіть тримають свою ікру в роті, аж поки не виклюнуться мальки. Ну, він хоч не в роті, а в гніздечку, та стеріг не менш пильно своїх майбутніх нащадків.

Улітку всі його діти вже й самі полювали десь по закутках ріки так само, як і він, старий сом.

От і сьогодні сом ухопив розбишаку-окуня і ще кілька рибок і вже вирішив, що нічого вартого уваги не трапиться, час кінчати полювання. Несподівано щось смугасте зупинило його погляд. Крізь зарості пропливала чималенька вузька щука. Поки вона не рухалась, смуги на боках робили її непомітною, вони самі здавались водоростями. Оце пощастило! Великий, наче й незграбний сом стрілою кинувся на здобич, і підводна розбійниця миттю опинилась у страшній пащі велетня.

Після такої удачі сом хотів схопити ще якусь велику здобич — ляща, а може, судака. Саме в той час, коли він вистежував рибу, почувся підозрілий гуркіт згори. Сом, забувши про постійну обережність, виплив на поверхню річки.

Тут велетня чекав кінець.

— Диви, яка здоровецька риба! — вигукнув Левченко — матрос-художник, прибігши на заклик рульового.

— А я й не второпав одразу, що це штовхнуло пароплав.

— Бач, головою прямо в лопать уперлася.

— Хлопці, дивіться, риба сама до нас на вечерю припливла.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, не запрошуй на юшку, поки не вловиш.

Справді, щоб витягти сома, який застряв і не міг визволитися, довелося матросам залізти всередину колеса. Там вони добили сомище і з переможними вигуками потягли його на палубу.

Який гомін тут зчинився! Усім — і команді і пасажирам — хотілося поглянути на дніпровського підводного велетня. Прибігла з великим ножем у руці куховарка-кок, тьотя Настя.

— Ой-ой-ой! — сплеснула вона руками. — Ну й рибина! Ну й сомисько! Оце вже я всіх на вечерю почастую смаженою соминою. Мабуть, кілограмів з п’ятдесят важить!

— А то й з гаком, — задоволено мовив рульовий. Він і матрос-художник Левченко почували себе героями.

А один з пасажирів, старенький професор, просто з хвилюванням роздивлявся чудо-рибу і казав захоплено:

— Так, недарма ще стародавній римський поет присвятив такій рибі вірші: «Нині тебе, о соме, оспівую рибу могутню», — продекламував він, простягши руку вперед, і потім проказав кінець вірша не по-нашому.

— То, мабуть, і стародавні римляни були не дурники поласувати чудовим соминим м’ясцем, — промовив один з хлопців-студентів, що поверталися з практики. — І справді, рибка могутня, мало не два метри завдовжки.

Кок — тітка Настя — розпанахала в камбузі йому черево, — там знайшли двох судаків і чималу щуку.

— От розбійник, ненажера.

Хлопчик все те бачив і чув. Він знайшов на палубі свою бабусю, а тепер нетерпляче чекав вечері. Він подумав: «Мабуть, насправді всі ті казкові велетні вигадані, і нашого пароплава ніхто не зможе перекинути, а от рибкам у воді доводиться боятися такого велетня сома».

Бабуся вже все розказала йому про сома — як він нірку рив для ікри, як стеріг ту ікру та як полював на інших риб. Бабуся, звичайно, не пропустила нагоди повчально сказати:

— Ото ніколи не забігай від дорослих на ріку, як ти завжди робиш, бо сом може вхопити і такого хлопця, як ти.

Хлопчик цьому повірив, адже сом був більший за нього.

Ніч у лісі

Справжній герой

Сонце уже заховалось, але край неба усе ще лишався золотаво-червоний. В озері зрідка яскраво виблискували невеликі хвильки.

На листок латаття з плескотом стрибнула жабка, майже такого самого кольору, як і листок.

— Кум-кум, — почала вона свою вечірню пісню.

— Кум-кум, — відповіла їй друга з заростів очерету.

За мить з усіх боків озера вже линуло наполегливе «кум-кум».

Тому, хто був поблизу, здавалось, що кожна жабка намагається довести щось своє. А згодом усе злилось у спільний хор, який часом перекривало чиєсь особливе голосне кумкання. Може, тієї великої жаби, що так старанно надимала горло і щоки, наче вона й справді грала в оркестрі на трубі.

Хористи так були захоплені своїм кумканням, що навіть не помітили, як до вечірньої пісні приєднався ще один голос.

Він співав невлад з жаб’ячим хором. Це був соловейко. Він уже почав свій вечірній концерт і, певне, сам одержував насолоду від своєї пісні.

А весь хор означав для лісових мешканців, що вже скоро смеркне, і хто ляже спати, а хто саме тепер вирушить на полювання.

У дуплі вмощувались