Валерія Володимирівна Іваненко - Хатинка в морі

шукають — усяких хробачків, черепашок та комашиних личинок. Навіть личинок комарів поїдають. Кажуть, від тих комарів на чеках раніш життя не було, а тепер їх немає. До того ж ці коропи, шукаючи їжу, і бур’яни виїдають, і землю розпушують, ну просто, як добрі хазяї.

— Здорово! От будемо в класі розповідати, ніхто ж із наших не знає такого, — аж підстрибнув від задоволення Юрко. А Вітя, придивляючись до рибки, яка хапала й викидала, а потім знову хапала до рота якусь черепашку, промовив:

— Таки справді дуже цікаво. Треба буде на природничому гуртку про це розказати. Неодмінно! Тільки я не розумію одного… Петрусю, а ти знаєш, як коропи на цьому полі опинились?

— Ще б пак, не знати! Зараз я вам розкажу. Навесні, саме коли навчання в школі скінчилося, привезли до Херсона, а потім і до нас у село з риборозплідника в спеціальних живорибних бочках малесеньких коропенят, отакусіньких, менших за мізинець, мальків. Я їх теж, разом з дорослими, в цеберці до чеків переносив. Малькам тут добре було — чеки неглибокі, і вода на сонці нагрівається, тепла. І їжі там для них досхочу. Наш рибовод оповідав, що у воді влітку розплоджується багато-багато дрібнесеньких рачків, нам учителька показувала…

— І нам теж показувала. То дафнії і циклопи, — не витримав Вітя.

— Еге ж, — казав далі Петрусь, — от рибки і їдять їх, поки маленькі, а як підростуть, починають на дні собі їжу шукати. У нас багато риби виростає. Минулої осені, батько казав, виловили зо двісті центнерів.

— А це багато риби виходить? — несміливо спитав Юрко.

Вітя зневажливо глянув на нього, хоч і сам не дуже добре уявляв собі таку кількість риби, а Петрусь мовив:

— Два грузовики навантажили, — і, захопившись своєю розповіддю, казав далі: — Знаєте, колись давно, як мене ще й на світі не було, приїхав до нас на чеки один учений і запропонував колгоспникам коропів серед рису вирощувати. Селяни не всі одразу повірили, що це можливо, от точнісінько, як і ви тепер. Але наш рибовод гаряче взявся за цю справу, і все вийшло так, що й краще не треба. Відтоді й вирощують у нас рибу на рисовому полі. От приїздіть восени, коли рис зберуть і всю рибу виловлюватимуть. Тоді мама вас почастує хіба таким короп’ягою, що у полі виріс!

Велетень

Вже недалеко було до порту призначення. Та несподівано вітер посилився, й капітан наказав віддати носовий якір.

І тут на пароплаві трапилась не зовсім звичайна подія.

Вільний від вахти матрос Левченко сидів на верхній палубі на згорнутому канаті і пильно придивлявся до знайомих дніпрових берегів. Він намагався запам’ятати кожну рисочку, кожну зміну кольору зелених луків і кучерявих верб, що купали у воді своє гілля, і біленьких сіл, що вибігали несподівано на високі берегові кручі. Товариші знали, що на першій же зупинці цей матрос вибіжить із своїм етюдником на берег і буде ретельно домальовувати вже початий дніпровський краєвид. Та раптом художник почув голос рульового Корчака.

— Гей, Левченко! Йди мерщій сюди! Щось із води підіймається там, де якір упав. Не розберу, що воно таке!

Левченко тільки зараз помітив, що знявся чималий вітер і пароплав не рухається. Він враз покинув пензлі і поспішив до рульового.

За кілька хвилин на палубі знялася метушня.

А в каюті, що виходила вікном на палубу, прокинувся п’ятирічний пасажир і почув голоси матросів:

— От велетень! І прямо головою в колесо вперся.

Враз хлопчик згадав страшного велетня-людожера з ручищами, як лопати, і з зубами, як тесла, про якого бабуся читала казку.

«Ні, — злякано подумав хлопчик, — це, мабуть, той велетень, що на морях і річках кораблі перекидає. Бабуся казала, що це неправда, вигадка, а втім, хтось-таки головою в колесо вперся і, може, перекине їхній пароплав. Як там не є, краще бути коло бабусі…» Куди це вона зникла? Хлопчик вибіг мерщій з каюти пошукати бабусю. Вона вже захистить його від якого завгодно велетня!

А в цьому місці, на дні ріки, справді жив велетень: здоровенний старий сом. Він жив у глибокій ямі, а для полювання виходив з ями і ховався десь під берегом серед водяних рослин, вистежуючи здобич — великих і малих риб. Розправивши свої шість довгих вусів і принишкнувши між корчами, він був схожий на колоду. Він терпляче чекав, бо в цей передвечірній час до берега підпливали плітки, верховодки і ще багато риб. Сома не обходили такі дрібниці, що саме цієї пори з глибини ріки ближче до поверхні піднімалась сила-силенна малесеньких водяних тваринок — різних дафній, босмін, моїн, циклопів та інших рачків. Він ніколи не цікавився ними. Чого б це він цікавився отим дріб’язком? Хай риби, яких він завжди вичікував, їдять усю ту дрібноту, а він, поважний, дужий сом, звичайно, повечеряє якоюсь із цих дурних риб… От пливе зграйка маленьких рибок. Ну, з цими й клопоту небагато. Сом відкрив трохи свою велетенську пащу і завмер. Рибки навіть не помітили його страхітливої голови, пливли собі далі… Та раптом несподіваний вир підхопив їх і закрутив, поніс. Це сомище підпустив рибок якомога ближче і з силою втягнув у рот воду. Разом із струменем води до нього в пащу потрапили і безпомічні рибки.

Отак і полював він цілі дні влітку та восени. Тільки, може, іноді вибирався на мілину погрітися на сонечку. Взимку сом спав у ямі разом з десятком таких