Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

відвідати нас, але це було давно, думаю, його гнітило відчуття, що він тут чужий, що він назовні. В кімнаті для пологів я попросила акушерку вийти і залишити мене на самоті з болем, та й потім не приймала відвідувачів, цілими ночами лежала без сну і дивилася на Маріона, що лежав у темряві, підтягнувши ноги до живота, ніби маленька жабка.

Коли ми спустилися лікарняним ліфтом униз, на вулиці під жовтою парасолею вже чекала Лоне, в руках у неї був величезний оберемок зимових троянд. Вона їхала разом із нами в таксі, я сиділа на задньому сидінні, тримаючи Маріона, загорнутого в шаль. Дорогою додому Лоне розказувала, що тієї ночі, коли народився Маріон, їй наснився про мене сон, у ньому я знову була маленькою, мала лихоманку і пришвидшений пульс, а вона залишила мене разом із Їмом, уві сні я кликала її, але вона не могла відповісти. Коли ми приїхали на мою вулицю, падав дощ, глухий листопадовий дощ, я стояла на тротуарі, тримаючи на руках Маріона і дивилась, як зникає у натовпі жовта парасоля Лоне, я не хотіла, щоб вона піднімалася з нами в квартиру.

Тієї першої ночі з Маріоном мені наснилося, що в мене почорніло молоко, вона витікало з мене, ніби перепалений тягучий цукор, і я змушувала Маріона це пити. Після цього я не могла годувати його грудьми, так боялася, що він захворіє. За кілька днів Рікард прийшов відвідати нас, коли він побачив Маріона, в його очах з’явився блиск, він обережно підняв його з моїх рук і, перш ніж віддати мені, поцілував його маленьку голову.

— Ти не повернешся? Правда ж, Єккі?

І його погляд наче зазирнув прямісінько в мене, а тоді він пішов, і це сталося так, наче між нами ніколи не існувало всієї цієї темряви, чоловіків, з якими я таємно бачилася, і мого раптового прощання, ночей, коли я сиділа на балконі з великим животом і дивилася, як над верхівками дерев сходить сонце, мого рішення бути самою з Маріоном.

Я не витримала Рікардового погляду, він був, ніби тісний мокрий светр, з якого я не могла викрутитися. Він далі говорив, що я красива, продовжував це говорити, коли було вже надто пізно, коли я давно все зруйнувала.

Їм сидить за фортепіано і грає для Маріона, грає гучно і швидко, ніби йому здається, що це востаннє, і знову Моцарта, той самий репертуар, він виконує його, щойно опиняється біля піаніно. Я пам’ятаю, як ще дитиною мене вразили мелодії, які Їм вичакловував із піаніно, я могла стояти посеред великого шуму, який накочувався на мене і відчувати, як звуки мчали моїм тілом, як вони піднімалися й опускалися всередині мене, ніби крила. Коли я сама торкалася клавішів, нічого подібного не відбувалося. Самотній звук, тоді ще один самотній звук, а потім — нічого.

Через музику, яка ллється з піаніно, і відчинене вікно, що виходить на Юнґфруґатан, де почав падати сніг, кімната здається більшою. Маленький гвинтокрил Маріона ширяє кімнатою, ніби бабка, на обличчі Маріона вираз, якого я ніколи раніше не бачила, він стоїть з маленьким передавачем у руці й водить за ним очима, загіпнотизований рухами музики і легким дзижчанням гвинтокрила, він виглядає малим і дорослим водночас. Дивлячись на нього у світлі, я вперше розумію, що він належить собі, що йому доведеться пережити радість і зневіру через багатьох інших людей, не лише через мене.

— Мамо, що станеться, коли все зникне? — іноді запитує Маріон, саме перед тим, як поринути в сон. Уві сні він притискає ноги до мого заду, ніби для того, аби переконатися, що я тут.

— Якщо все зникне, залишимося ми з тобою.

— Але як ми можемо залишитися, якщо все інше зникне?

— Цього я не знаю, просто буде так.

Вечорами, коли Рікард засинав, я виходила з дому, він завжди спав міцно, нічого не підозрював, очікуючи, що, коли прокинеться, все буде так, як раніше. Ночами я блукала, травень переходив у червень, а тоді в липень, я саме виявила, що вагітна. Вулиці були повні нічних перехожих, не лише я була самотня того літа, коли цілковита темрява ніколи не наставала, після опівночі над містом висіло м’яке рожевувате мерехтіння. Про дитину я нічого йому не сказала, весь час думала, що треба позбутися її, я навіть пішла до тієї клініки, весь час записувалася, щоб це зробити, але не могла змусити себе зайти туди, я не могла вбити щось, що прийшло до мене. Я поверталася додому на світанку і тихцем лягала за його спиною. Коли дзвонив будильник, мені було недобре від утоми, я так боялася, що це дівчинка, і що вона буде схожа на мене. Коли з’явився Маріон, я раптом наче трохи краще прикріпилася до світу, наче гравітація почала діяти і для мене.

— Їме, як думаєш, моє дерево ще росте в Обсерваторіелюнден?

— Я не знаю, я вже не впізнаю себе у Стокгольмі, але, якщо хочеш, можемо піти туди і перевірити. Все одно я поняття не маю, що мені робити зі своїм життям. А коли людина помирає, частково