Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

Його ім’ям. Потім організують платні вечори Його пам’яті, Його виставки, покази Його робіт, семінари і тематичні зустрічі, міжнародні конференції, знімуть і дорого продадуть документальне кіно про Його життя, назвуть Його ім’ям вулиці і парки, заснують стипендії та премії Його імені, і торгуватимуть Ним скрізь, де тільки можна! Саме так робиться у нашій країни, і робилося завжди. Я знаю це. Тому і хочу домогтися справедливості».

«Все це дуже цікаво і наводить мене на певні думки. От, приміром, поясніть, будь ласка, хто такі — «вони»?

«Вони — це вони, і ви прекрасно знаєте, про кого йдеться. Це все наше суспільство, яке мовчало і дивилося, як Він гине практично на їхніх очах. Це оці скоробагатьки, у яких Він не мав сили попросити гроші на видання й популяризацію своїх творів через притаманну Йому надмірну скромність. Це всі ці псевдо-друзі, котрі користувалися Ним, коли їм щось було потрібно, живилися Його добротою і самовідданістю, зігрівалися Його теплом, а потім кидали, коли Він ставав їм непотрібним. Це всі ці колеги-митці, які лише заздрили Йому в усьому, і за спиною робили різні паскудства, всіляко оббріхували Його і крали Його численні творчі ідеї. Це весь цей світ, який був Йому ворожим через оту Його щиросердну відкритість і незахищеність, м’якість і ніжність, інтелігентність і доброту. Все це Його потроху вбивало!»

«Послухайте, а чи не хотіли б ви зустрітися зі мною десь на нейтральній території, і поговорити про все це детальніше?», — обережно спитав Шульц.

«Категорично ні! Я не люблю вашого брата-журналіста, бо ви все завжди перебріхуєте. Я не бажаю з вами зустрічатися, і не намагайтеся мене переконати — це все марно».

«Може, ви тоді хоча б назветеся? Хто ви Йому?»

«Ні, я не назвуся. І не через страх, що мене можуть покарати ті, хто заважав Йому. Я просто маю і далі боротися за Його світле ім’я, за збереження правди про Нього, а це буде можливо, допоки я залишатимусь хоча б найближчим часом інкогніто... Але якщо ви дійсно хочете написати про Нього правдиву історію, вам не варто поспішати. Постарайтеся опитати якомога більше людей, що знали Його особисто. І не довіряйте тим, хто спекулюватиме на Його пам’яті!»

«От зараз я саме це і намагаюся робити — зустрічаюся з Його друзями, приятелями, колегами, розмовляю, записую їхні спогади. І ваші думки також би стали мені в пригоді, але ж ви не хочете...»

«Можливо, я ще передумаю... Тоді я сама вас знайду, але не зараз, вибачте», — на цьому жінка поклала слухавку.

Тим часом на Шульца вже гримав з дверей кабінету головний редактор, вимагаючи вивести по селектору новий дзвінок від читача. Далі Шульц працював вже механічно, повністю поринувши в думки про свій майбутній матеріал. Що далі він занурювався в цю тему, то цікавіше йому ставало. На початку роботи в цьому журналі Шульц і не підозрював, що якась тема ще зможе по-справжньому зачепити його, бо за свою майже двадцятирічну кар’єру в журналістиці бачив всяке, і давно перестав чомусь дивуватися, ставлячись до написання навіть дуже цікавих матеріалів, як до рутинної праці. Але тут виходило зовсім інакше, якось незвичайно, нетривіально, непросто. Щось було в самій темі таке, що змушувало його загрубілу душу хоча б під час роботи розм’якати, і знову вчитися слухати, відчувати, співчувати, тріпотіти, рухатись. Той, про кого він зараз писав, був чимось дуже близький йому, щось в Його особі сильно нагадувало життя і характер самого Шульца, а в деяких моментах він навіть здригався від несподіваного відчуття потужної духовної близькості з цією людиною, про яку йому тепер судилося розповісти. Але це було радше несвідоме самонавіювання, ніж виважене розуміння, тому він особливо не зважав на ці почуття, і намагався зосередитися саме на роботі.

Зачинившись в кабінеті і заваривши собі кілька чашок зеленого чаю поспіль, Шульц завзято розшифрував останні записані інтерв’ю, і, вельми задоволений цим фактом, в доброму гуморі вирушив на зустріч з приятелями, які вже чекали на нього у відомому журналістському барі за кілька зупинок від редакції. По дорозі йому передзвонив Зомбі — керівник фан-клубу Його групи, який хотів з’ясувати точний час їхньої завтрашньої зустрічі. Шульц зовсім забув про те, що домовлявся на завтра про інтерв’ю з учасниками Його фан-клубу, і збирався прямо зранку сісти за написання самого тексту статті, оскільки час здачі першого матеріалу неминуче наближався. Але з Його прихильниками і фанатами просто необхідно було зустрітися, ця розмова мала б прикрасити його статтю, наповнити її новими подробицями і деталями. Тому Шульц призначив точний час зустрічі і швидко рушив до бару, де його чекали друзі...

Прокинувшись зранку зі страшенним головним болем і чавунним, ніби не своїм тілом, Шульц довго не міг піднятися з ліжка, проклинаючи себе за те, що вчора знову напився, але будь-які слова і прокльони мало допомагали. Він зателефонував Сашпашу і попередив про те, що в нього призначена ще одна зустріч. У відповідь Сашпаш проскрипів:

«Сподіваюся, стаття буде готова вчасно. Ти ж пам’ятаєш, що ми запланували її на наступний номер — цілих два розвороти? Отож… І, до речі, тобі вдалося зустрітися з Анною? Я ж казав тобі, що Його особисті стосунки — це головне, що буде цікавити наших читачів».

«Я телефоную їй щодня кілька разів, але, на жаль, її телефон постійно відключений. Домашній вона також не бере. Хтозна, можливо, її взагалі зараз немає в місті. Я й сам бажав би з нею зустрітися, але... З іншого боку, я записав інтерв’ю з Його колишньою подругою Зоєю, а також з Ніною — колишньою колегою...»

«Фанати, друзі, колеги, колишні подруги — це, звичайно, добре, але наше видання завжди робить акценти на особистих стосунках наших героїв, хіба ти й досі цього не втямив? Потрібно побільше брудної білизни — скандалів, подружніх зрад, таємних коханок, дебошів, бійок. Потрібно, аби з наших сторінок на читачів стікала сперма, аби, відкривши журнал, вони дихали густим ароматом жіночої змазки, і від цього страшенно збуджувалися,