Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Вибачай, що без запрошення, — сказала, наближаючись до неї, Ольга. — Порада потрібна. Скажи, будь ласка, де квітку папороті знайти?

— Не облізеш?! — лютувала відьма.

— Як ти — так і я! — відказала дівчина.

— Швидка, отже?! — розсміялася беззубим ротом жінка.

— Яка є! — усміхнулася над силу Ольга.

— Нічого не скажу тобі! Із чим прийшла — із тим і підеш!

— Хотілося по-доброму, — зітхнула Ольга.

— Не вийде! — відьма дмухнула на лучину — світло згасло, тільки жаринки ледве блимали в печі.

— Ну й дурепа ж я! Тіні не стало! — скрикнула Ольга. — Тікаймо!

Годвін і Ольга вискочили надвір, ряба чаклунка — за ними. Зупинилася на порозі й гукнула:

— Діточки мої, ворогів стережіть!

Калина й Данило, які кинулися до дверей слідом за друзями, змушені були заскочити на лаву: гадюки і смердючі щури вартували вихід.

— Так і знав, що маю молодим пропасти! — заволав домовик. — Не врятуємося вже!

— Врятуємося! — Калина вмостилася на лаві, дістала з-за пояса гребінь-мушлю й почала розчісувати волосся.

— Чи здуріла ти, дівко?! — скрикнув Данило. — Не час для цього!

— Саме для цього час! — посміхнулася мавка, і домовик побачив, що з волосся Калини цівочкою тече вода.

— Оце так! Ольга навчила? — здивувався Данило.

— Ні, русалка на озері. Тепер, Даня, головне, щоб відьма не повернулася раніше, ніж змій і щурів із хати вода винесе…

…Захеканий Годвін кружляв над нічним лісом, щомиті озираючись назад: Ольга позеленіла від його вихилясів та охрипла від викрикування заклять, але відьма заповзято переслідувала їх на кованій ступі. Ще хвилька — і зачепить драконячий хвіст помелом або влучить у дівчину прокляттям.

— Не можу більше! — слабкий зойк Ольги пронісся повз вухо й умчав у безвість.

— Я теж! — прогарчав крізь зуби дракон. — Нумо в хащі! — Годвін притис крила до тулуба і стрілою впав униз, у темряву, де змовницьки перешіптувалися крони дерев.

Ряба відьма не встигала більше за драконом. Вона зависла над лісом, стежачи за Ольгою, і намовляла щось у кулак.

— Відстала! — полегшено зітхнув Годвін.

— Дивно. А що вона там?…

— Не озирайся! — порадив Годвін, але Ольга випередила його, повернувши голову назад. Товста відьма розкрила кулак, і дівчина відчула, що їй запорошило очі.

— Як не послухалася зараз, так не слухайся довіку! — весело завищала серед виття вітру ряба.

— Ай, печеее! — Ольга випустила драконову шию і притисла долоні до очей.

Годвін відчув, що відьма сповзає з його спини, сіпнувся вбік у надії її підхопити, але з темряви виросла підступна гілка і впилася йому просто в щоку. Склавши роздерті крила й виставивши вперед лапи, Годвін падав хтозна-куди під пронизливий Ольжин крик…

Годвін із великим зусиллям відірвав голову від землі й роззирнувся довкола. Нічний ліс причаївся, нічний ліс був сповнений приглушеного невдоволення. Поряд на поламаному гіллі лежала Ольга.

— Ольго! — покликав дракон.

Дівчина відкрила очі й потягнулася.

— Ти як? Жива? Ціла?

— Наче, — глухо відповіла відьма.

— А я крила порвав. Тепер літати як слід нескоро зможу…

— Шкода…

— Ольго! — знову гукнув Годвін. — Треба повертатися. Вставай!

— Не встану, — нерухомо лежала на землі дівчина.

— Не можеш? Щось болить? — дракон підповз до товаришки.

— Не можу, — різко відповіла Ольга.

— Чому? Ти розбилася? Ну не мовчи, відповідай мені!

— Не кричи. Я нічого тобі не скажу.

— Та що таке? — розгубився дракон. — Що сталося?

— Не знаю.

— Ти як хочеш, а мені про Калину й Даню треба попіклуватися! — Годвін піднявсь, обдивився себе й непевною ходою рушив у бік хутора. — Лежи собі!

Відьма встала й пішла за драконом.

— От і порозумілися, — буркнув Годвін. — Не відставай!

Дівчина зупинилася.

— Що знову?! Ти йдеш чи ні?

— Іду.

— То ходімо.

— Не можу! — скрикнула Ольга.

— Ну що ти вигадуєш?! — розсердився Годвін.

— Ноги мене не слухаються.

— Це від утоми й переляку. Це нічого. Розходишся.

— Ні. Це щось інше…

— Добре, інше! Стій тут хоч і до завтра!

Годвін, не звертаючи уваги на дівчину, пішов у тому напрямку, де мала б знаходитися відьмина хата. Увесь час пам’ятав: мавка й домовик не встигли втекти, а на галявині біля струмка під наглядом Нічки лежить напівживий Авенір. Згодом помітив: за ним поспішає Ольга — і трохи заспокоївся. Вирішив, що сьогодні її краще