Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Даню! — із докором поглянула на нього Калина.

— Ну що? Мови мене позбавиш?! — скривився, ніби від оскомини, Данило.

— Ні. Штурхана дам! — посміхнулася мавка.

— І ти туди ж!..

— Поки ви базікаєте, його там убивають! — у розпачі закричала відьма.

— Я знаю, що робити. Ідіть уздовж лісу на південь, а я вас наздожену, — сказав Годвін.

— А що ти надумав? — поцікавилася Калина.

— Просто йдіть! — наказав дракон, і сам тихенько рушив у бік хутора.

Годвін розправив крила і злетів. Дракон бачив згори, як двоє чоловіків тягли берегом до вогнища непритомного юнака, а інші хуторяни поспішали за ними. Дракон щосили загарчав. Люди позадирали голови, заволали й кинулися врозтіч. Тільки відьма залишилася поруч із хлопцем. Годвін дихнув вогнем просто на неї, але ряба баба перекинулася на ящірку й заховалася під камінь. Годвін схопив юнака й піднявся високо в небо. Унизу люди поволі оговтувалися, проклинали кровожерливого змія, погрожували ломаками. Але Годвін уже був далеко…

…Мандрівники зупинилися біля дзвінкого джерела. Ольга кружляла галявиною, Калина й Данило лежали під кущем чорниці, роздивляючись купчасті хмари. За декілька хвилин над галявиною з’явився Годвін. Він обережно поклав юнака на землю й сів поряд.

— Ох, ще й досі боязко літати, — промовив, намагаючись здолати дрижання в лапах, дракон. — Ну, робіть вже що-небудь з ним! Помирає, здається…

Ольга кинулася до парубка.

— Справді, помирає, — глухо мовила вона.

Підійшла й зазирнула їй через плече Калина.

— Така, отже, смерть? Некрасива…

— Смерть буває різна, — тихо зауважив Годвін.

— Це ще як подивитися, — заперечив Данило.

— Головне — аби не безславна, — сказав дракон. — У ім’я чогось…

— Гадаєш?…

Калина набрала із джерела пригорщу води й виплеснула юнаку на обличчя. Він захлинувся повітрям, відкрив очі. Ольга витягла з торби крихітний горщик.

— Тут мазь тітчина цілюща, — пояснила вона. — Ромашка, нагідки, лепеха та ще дещо. Вона швидко загоює рани й забиття.

Ольга витерла подолом сорочки бруд із юнакового обличчя, намастила рани на руках і грудях маззю. Юнак лежав нерухомо, зрідка кліпаючи очима. Дихав важко, ніби щось застрягло в горлі.

— Як вони тебе! — із співчуттям мовив Данило. — За що?

Юнак перевів на нього побляклий погляд.

— Авеніром мене звуть… Венею… Ми… у тої відьми… працювали, — пошепки сказав хлопець. — А коли… треба було… платити… вона просто… просто… перетворила… батька і брата… на вовків… Я втік… Їх застрелили невдовзі… Повернувся… помститися хотів… А вона… вона… хитра…

— Ясно все, — заспокоїла його Ольга. — Мовчи! Ми тобі допоможемо!

— Дякую…

— Годвіне, а у нас неприємності, — подумавши, сказала дівчина. — Нам тепер відьма нічого не скаже.

— Скаже!

— Це ж як?

— Змусимо!

— Я так і знав, що на цьому не закінчиться! — устряв домовик.

— У мене є цікаві думки з цього приводу, — правив своєї Годвін.

— Це ризиковано. Ти не захоплюйся, — порадила Ольга.

— Ти ж казала, що не здаєшся.

— Так і є. Просто вона сильна.

— Візьмемо не силою, а розумом.

— Дійсно, це справа честі! — спалахнули карі очі відьми.

Калина скрушно похитала головою, схилилася над струмком і намочила волосся.

— Зробимо так, як я вигадав, — вирішив дракон.

— А не боїшся? — примружився Данило.

— Хіба що за тебе.

— А я при чому?!

— Не завжди ж тобі перечікувати по закутках?!

— Ну я так і знав! — впалим голосом підсумував Данило.

…Ряба відьма біля печі годувала сиром гадюк, коли в щілину під дверима пролізла руда мишка із цвяхом у роті. Змії скручувалися, розлазилися, відпихали одна одну, тому товстуха не помітила, як мишка принишкла в темному кутку й перетворилася на юнака з неслухняним рудуватим волоссям. Обережно підкравшись до відьми ззаду, хлопець опустився на коліна, взяв у руки шматок крейди, який лежав поряд, і вбив цвях у тінь рябої. Відьма зойкнула й озирнулася.

— Зараз! — закричав Данило й перетворився на мишу.

Було чутно, як хтось важкий і незграбний оступився на даху, втягнув повітря в легені й щосили дмухнув у димар. Із печі вирвалася хмара попелу і сховала відьму. Годвін умить спустився на землю й виламав двері. Увійшла Ольга і проказала:

— Рана — не до тіла, небезпека — не до діла, кров — не до плоті, сльози — не до моїх очей, пахви — до ворожих мечей!

За нею переступила поріг і прослизнула повз стінку до Данила мавка. Невдовзі осів попіл. Ряба відьма здавалася кам’яною. Вона труснула головою, чхнула й засмикалася на місці.