Леся Романчук - Місто карликів

не дуже теплим словом матір. Чого їй бракувало? Дзюгала щодня — не пара він тобі, занадто простий, тобі треба не такого чоловіка, ти у нас варта кращого. Навіщо тобі цей селюк! От і додзюгалася — вже сім років Ада живе одна. Одна виховує Аліночку. Одна спить, одна вирішує всі домашні проблеми — а їх після батькової смерті чомусь виникло стільки — Щастигора, а зверху — ще одна! А Славко пішов угору — захистив докторську, став завідувачем кафедри. Вже й професора дали. І гроші непогані заробляє. Ендокринологія — дуже сучасно, дуже потрібно. Чому вона була такою дурною, чому послухалася матері!

Та основне — навіть не кафедра, навіть не натовпи пацієнтів, які у прийомні дні шикувалися під кабінетом професора Ярослава Богдановича Привроцького вже із самого ранку. Основною родзинкою у цьому торті виявився тато, отой простий собі сільський дядько Богдан, якого мати й за свата не вважала, і на поріг не пускала — куди там родичатися з якимось звичайним столяром! Ото родинонька! Ото запопала собі дівонька хлопця — село селом, тато — столяр, мама — на фермі! Що тоді Ада наслухалася співаного й казаного! І від матінки, і від таточка — тоді ще повного сил і можливостей полковника внутрішніх справ! Є що згадати!

Батько так і поривався підшукати для доні якогось офіцера із перспективних. То одного приводив до хати, то іншого. Файні хлопці були — що плечі, що погони. Але жоден з них чомусь не припав Аді до серця. До того ж, всі вони, як на підбір, сягали їй лише до носа, не вище. Що їй, під пахвою чоловіка носити, навіть при погонах? Куди їм було до Славкових плечей! Славко виріс у селі, на свіжому молоці. Мабуть, мама свого одинака молоком не лише напувала, а й у молоці купала — бо такий хлопець виріс — дівчата шиї звихували, оглядаючись. Високий, кремезний, широкий у плечах, лицем білий, чубом чорнявий — хоч у кіно знімай.

І характер золотий — спокійний, врівноважений. До того ж, закохався в Адочку з першого погляду ще на першому курсі.

Доля звела їх до однієї групи. Отак і проходили шість років за ручку — спробуй тут не закохайся, маючи щохвилини поруч закохані, чорніші за стиглі вишні, очі! Спробуй не відгукнися серцем на добре слово, на міцну чоловічу руку, яка готова підтримати щомиті — чи підказати латинську назву якогось горбочка на кістці, чи дати списати історію хвороби, чи понести напхану книжками сумку, чи заплатити комсомольські внески. Славко, здавалося, ніколи не був дитиною, юнаком, він одразу народився дорослим чоловіком — така доросла, по-сільському проста і по-народному мудра розважливість керувала кожним його словом і вчинком.

Декан помітив його у натовпі вступників одразу й призначив старостою курсу. Це, звісно, додавало можливостей, але й справ побільшувало. До того ж, Ярослав не вмів користуватися «службовим становищем» для здобування оцінок. Сидів у бібліотеці чи анатомці стільки ж, скільки й інші. Але природний розум, чіпка пам’ять та особлива здатність концентруватися на предметі, забуваючи про все навколо, поставили його у перший ряд однокурсників не тільки за вродою, а й за знаннями.

Їх обох узяли в аспірантуру. Звісно, Аді допоміг тато — начальник міліції, не жарти. Про Славка подейкували — ну, староста курсу, що ви хочете, таким пряма дорога на кафедру, але і викладачі, й Ада, і сам Славко розуміли — на цьому шляху самих зв’язків не досить, треба й власної голови докласти. Славко зробив дисертацію дуже швидко, практично за два роки, ще до закінчення аспірантури — «Ніколи в студентах засиджуватися, треба сім’ю годувати!» — повторював щоразу. Адину дисертацію дописували вже удвох, сама вона не дала ради, тому й на кафедру не взяли. Вони одружилися в аспірантурі — довгенько довелося Ярославові доводити своє право на серце і руку дочки полковника Хабарова. Нарешті батьки не витримали облоги — «Та нехай уже живуть, нашій Адочці такий чоловік і потрібен — щоб ноги мив і воду пив! — ділилася із сусідками мама. — На руках її носить, за зимну воду взятися не дає. І нехай носить! Він — хто? Звичайний собі хлопець. Сільський… Тато — столяр, мама — ой, хоч і не згадуй… А вона у нас — полковницька доня, в добрі виросла, хай у добрі й живе!»

Звісно, материнські мрії — Богові у вухо, але не той чоловік був Ярослав, якому сядеш на голову. «Живемо своїм домом!» — заявив одразу після весілля. «Вибив» кімнату в аспірантському гуртожитку. Довелося Адочці самій вчитися варити борщ, смажити котлети, чистити картоплю. Сподівалася, все це робитиме чоловік — а дзуськи, сільське виховання відводило чоловікові інші обов’язки — забезпечувати сім’ю, поповнювати бюджет, влаштовувати побут, та аж ніяк не бігати на кухню з каструльками-сковорідками. Це був перший облом. Інший чигав там, де й не сподівалася. Дитину народжувати теж довелося самій! Славко аж ніяк не погоджувався ходити вагітним двісті вісімдесят днів, носити великого живота, тужитися, годувати грудьми! Вмовити не вдалося! Це була пісня! Ада й досі згадує ці жахливі місяці зі здриганням душі й тіла. Але Аліночка, донечка, яку батько поривався разом зі своїми сільськими родичами назвати Христинкою (уявіть собі — Христиною!), і стала для матері і бабусі Єви тим світлим вогником, який зігрів життя і надав йому змісту, особливо після розлучення і батькової смерті.

Славко… Даремно вона послухалася матері, даремно. Ну, розлучилася, ну, сподівалася, що одразу вийде заміж, вже й кандидат намалювався — реальнішого не буває. А все зірвалося однієї миті, та ще й з такої причини, що ніхто й не подумав би! Досі сором згадувати… Через ноги! Через оті товсті, вкриті густим чорним волоссям ноги! І понесло ж її на отой пікнік! Ото сиди собі, жінко, вдома, готуйся до весілля, замовляй запрошення та капелюшок з вуалькою! Так ні, поперлася на озеро! На оте тепле навіть узимку озерце по той бік Щастигори, де полюбляють усамітнюватися закохані парочки. Озеро не просте, недарма ж сюди щороку прилітають на літо фламінго. Щоб побачити цих птахів, варто приїхати здалеку. Але дорога перекрита — заповідна зона. Пускають лише за