Леся Романчук - Місто карликів

пересмикнуло. Їй здалося, що ця гостя забагато на себе бере. Бач яка! Приїхала з Києва, то гадає, вона тут найкраща! І Ореста на собі оженила, і до пані Аріадни підбирається! Он як дивиться своїми голубими очиськами. Ще й посміхається!

— Гаразд, продовжимо наш обхід! — на правах завідувачки Ада повела майбутнього шефа далі.

— Зачекайте, пані Софіє, побудьте ще трохи зі мною.

Аріадна Адамівна не відпускала руку лікарки, тримала її біля серця.

Ада відчинила двері. Коридором крокував ректор, Георгій Григорович, зі своїм почтом — два проректори, декан. От від них шуму стільки, що й на вулицю чутно. Добре, що обхід майже закінчився.

Орестова цяця залишилася в палаті. Ада гірко картала себе за нетерплячку. Тепер вона не почує, про що розмовляє з нею пані Аріадна! Хвилини тяглися довго-довго. Про що можуть розмовляти двоє незнайомих людей?

Незнайомих? Але ж Аріадна Адамівна назвала її на ім’я! Ада добре пам’ятала — вона не представляла гостей, не називала імен!

Георгій Григорович метеором пролетів по відділу, всюди встиг зазирнути, все побачити, усім похвалитися, дати прочухана кожному, хто потрапив під руку. Ада теж отримала на горіхи за несвіжий рушник у маніпуляційній.

— Потрібен нам керівник нового типу, менеджер, так би мовити, ой, як потрібен! Щоб не тільки оперував, а щоб… підніс усю нашу кардіологію на новий, вищий рівень, так би мовити! Ну, як вам, Оресте Романовичу, наша клініка? Ходімо в хірургію! Це — моя гордість… А я вам іще і ваш майбутній кабінет покажу!

Потурайко розпочав свою звичну пісню — хвали мене, моя губонько! Видно, не першим гостям показував і розповідав.

— Зачекайте хвильку, а де Софія Андріївна? — озирнувся Орест, загубивши дружину.

— Не турбуйтеся, я проведу Софію Андріївну. Із задоволенням… — запропонувала свої послуги Ада. Перехопила погляд Ореста, глянула так, наче торкнулася. Ці знамениті сірі очі! Цей майже сивий чуб над високим чолом… От за кого варто поборотися! А вона тут — Шурик, Славко… Дрібнота!

Славко… На біду вона згадала про нього саме зараз. Невчасно. Про це — потім.

Так кортіло зазирнути в палату чи бодай послухати під дверима. Та хіба личить завідувачці тулити вухо до шпарки? Ада нетерпляче міряла кроками коридор. Цікаво, цікаво усе повертається! Стільки новин, такі перспективи! Ото правду кажуть росіяни: «Не было ни гроша, да вдруг алтын!»

Нарешті двері відчинилися.

— Софіє Андріївно, ходімо в хірургічний корпус, я проведу! — Ада перетворилася на саму запопадливість. Мабуть, доведеться дружити із цією цяцею, її так просто не позбудешся. — І про що ви так довго розмовляли з пані Аріадною? Ви знайомі?

— У мене тепер багато знайомих, яких я зовсім не знаю. Люди читають мої книжки і впізнають за фотографією на обкладинці.

Ада зітхнула вільніше. От у чому справа! Ну, звісно, це ж вона, та сама Зорич, книжками якої захоплюється півміста! Аріадна Адамівна — жінка освічена, культурна, вона читає безліч книг, її бібліотеці може позаздрити й міська книгозбірня. Робити їй нічого, от і гортає сторінки на сон грядущий знічев’я старенька. Ада якось позичила одну з книжок, почала читати, але не подужала й половини. Занадто довго. Що там цікавого знаходять люди? От писала б коротенькі новелки — тоді інша справа.

— Так про що ж розмовляли? — Ада крокувала широким лікарняним коридором, відстукуючи каблучками елегантних білих босоніжок. Вона анітрохи не журилася тим, що ці звуки могли потурбувати хворих. Нехай чують — завідувачка йде!

— Розмовляли про кардіостимулятори і книжки. Пані Ар…

— Аріадна! — підказала незвичне для українського вуха ім’я Ада.

— Пані Аріадна запрошувала в гості. Але ми з Орестом Романовичем іще не вирішили остаточно, ще думаємо. Залишити клініку в Києві не так легко.

— Ну, про що тут думати! Орест… Орест Романович виріс тут, його всі знають, у батьків — хата, жити є де. І прийшов час, коли батьки потребуватимуть вашої підтримки і допомоги. У Романа Тарасовича із серцем зовсім погано… Лежав у нас кілька місяців тому, — пояснила свою поінформованість Ада. — От йому кардиостимулятор дуже потрібен. А ви думайте, вирішуйте. До осені ще далеко.

До осені далеко… Гори щойно зазеленіли. Але до початку вересня треба вирішувати.

Софія для себе вже вирішила. Їй тут сподобалося. Величезна лікарня — університетська кардіологічна клініка. Просторо, сучасно. Кафедра. Кабінет завідувача, навчальні кімнати. Лекційна зала на першому поверсі. Всюди комп’ютери, інтернет, екрани, кнопочки, нові сучасні меблі.

Єдине, що вони не побачили — кафедри акушерства.

— Ні-ні, зараз обід, все інше потім! — Георгій Григорович керував процесом жорстко, наполягати не випадало.

Коли всі пішли, Аді полегшало. Головний лікар — однокласник, та ще й такий красень — це спокусливо. Адже вона, Ада, жінка у самім соку! Що лицем, що фігурою — усім взяла! Плечі, руки, груди, талія… Щоправда, нижче талії починаються проблеми — надміру широкі стегна і затовсті ноги. Таки геть товсті! Та ще й порослі жорстким чорним волоссям. Що вона лиш із цим не робила! І голила, й епіляторами користувалася, навіть штучку таку новітню купила, яка вищипує волосинки. Скористалася нею всього раз — це треба брилою нечутливою бути, щоб переносити такі тортури! Краще вже носити колготки на тон темніші чи не вилазити з улюблених брюк!

Нічого, на всякий товар є свій купець! Славкові її попа подобалася. Ноги, мабуть, не дуже, але попа цілком.

Згадуючи Славка, Ада щоразу зітхала і поминала