Леся Романчук - Місто карликів

однокімнатну (для брата та його дружини) і ту, де вони оселилися з мамою та Аліночкою — дві кімнати й крихітна кухня. Мама ледве розмістилася в маленькій спальні, а їм обом — Аді та Аліні — довелося ділити хай більшу, та одну. Отак і живуть — ані хвилини спокою. Аліночку можна зрозуміти — дівчинка вже велика, хочеться і музику послухати, і подруг запросити. А куди? Тому й затримувалася Ада на роботі допізна — тут у неї свій кабінет, навіть переночувати можна при потребі — диван, чиста постіль, телевізор.

— Адо Адамівно, може, додому підкинути? — зазирнув лікар відділення, Олександр Петрович. — Ви скоро?

Ада швидко скинула халат, глянула в дзеркало — волосся розтріпалося, а загалом нічого. Цей Олександр, Шурик, як його лагідно називали, симпатичний мужчина. На зріст, щоправда, невеличкий, та ще й одружений, але яке це має значення у нашому повному змін світі! Сьогодні одружений — завтра розлучений! А якщо у неї буде будинок і все, що в ньому — о, запевняю вас, панове, черга на руку і серце стоятиме до кінця коридору! Розлучених чоловіків найбільше лякає побутова невлаштованість. А якщо до симпатичної жіночки, та під крилечко, та в затишну хатку, то… Ні. Ми ще подумаємо! Ми достойнішого знайдемо!

Шурик щось говорив усю дорогу, не просто так найнявся таксистом завідувачці, він нічого просто так не робить. А вона майже не слухала. Думала про те… Про те, як утриматися і нічого не розповісти своїм.

Ранок прилетів рожево і гамірно. Як завжди перед візитом начальства санітарки мили-перемивали палати, медсестри перевіряли, чи всі інструкції висять у відповідних місцях, чи порядок у палатах, чи немає чогось зайвого у холодильниках. Хто його знає, те нове начальство, чого йому забагнеться? Бувають такі, що й навколішки не повстидаються встати, і під ліжка зазиратимуть, щоб перевірити…

Гості з’явилися несподівано і тихо.

Аді відібрало мову — Орест! Смереканич! Той самий, на якого зглядалися усі дівчата школи! Який же гарний! Трохи посивів, але в його волоссі сивина мало помітна, та й мужиків його віку вона тільки прикрашає. А плечі! А руки… От якби обняв…

— Наш майбутній керівник, Адо Адамівно! Доктор наук! — запопадливо заглядав знизу вгору, намагаючись упіймати погляд нового начальника теперішній в.о. головного лікаря.

Які вони всі маленькі поруч із Орестом! Він іще в школі був на голову вищим за більшість однокласників. І не тільки через акселерацію. Була іще одна причина, особлива, тільки для їхнього міста.

Орест також упізнав колишню однокласницю. Привітався.

— Знайомтеся, Софіє Андріївно, завідувачка відділення, Ада Адамівна, — відрекомендував Аду якійсь невисокій жінці поруч із Орестом в.о. — А це наша гостя, Софія Андріївна Зорич, доцент кафедри акушерства та гінекології, відома письменниця і… дружина Ореста Романовича!

Останній титул пролунав громом з неба. Так от на кому Орест оженився! Подумаєш, знайшов цяцю! Змінив шило на мило! Дочку дипломата на цю… Ну, нехай там навіть симпатичну, але звичайну жінку! Жив у Лондоні, чого йому бракувало? Аді легко було пригадувати чутки — місто гомоніло про цю історію довгенько, а вже однокласниці перемивали кісточки кумиру всіх дівчат школи ретельно і зі смаком. І, звісно, до пари йому могла б бути лише принцеса Діана.

Розпочався обхід.

А він тямить у кардіології, Орест. Навчився у своїй клініці з першого погляду бачити проблеми.

— Проконсультуйте цю хвору в ендокринолога, хай визначать рівень гормонів. Такі скарги і зміни з боку серця можуть бути результатом патології щитоподібної залози, — зауважив щодо пацієнтки, яку безуспішно лікували вже кілька місяців.

Аді аж кров в обличчя кинулася! Як вона сама не здогадалась! Справді — тахікардія, підвищена збудливість, жінка худла на очах, хоч їла за трьох… Де була її голова?

Вони обійшли майже весь відділ. Зупинилися біля палати № 13.

— Тут лежить хвора… Особлива хвора… Будете оглядати?

Мабуть, і таких хворих йому доводилося бачити, не тільки дітей.

— Скільки років пацієнтці?

— Сімдесят шість.

— Ну, більше за шістдесят… п’ять я б не дав. Ви зовсім не змінилися з тих часів, коли ми ходили до школи, пані Аріадно, — усміхнувся Орест і взяв хвору за зап’ясток. — Аритмія. А як щодо кардіостимулятора? Не думали? — запитав він не так хвору, як лікарку.

— Кардіо… що, лікарю? — усміхнулася хвора. — Тільки, будь ласка, жодних новомодних штучок на батарейках! Це не для мене…

— Чому ж ні? — присіла біля неї ця Софія… як її… Андріївна… ця дружина… Ада не могла зрозуміти, чому ця симпатична загалом жінка викликає у неї таку відразу, майже ненависть. Отак без причини, без жодного приводу, з першого погляду, просто через факт свого існування.

— Чому ви не хочете? Тисячі людей використовують цей спосіб і живуть нормальним, повноцінним життям. Орест Романович розповість, пояснить. І ви погодитеся, правда?

Ця жінка поклала пальці на променеву кістку пацієнтки елегантним жестом досвідченого лікаря. І диво дивне, чомусь пані Аріадна взяла її руку обіруч, поклала туди, де серце:

— Послухайте, лікарю. Хіба його вистачить надовго? Ні, мої дні полічені, хоч зі стимулятором, хоч без нього. Скажіть, якою фарбою ви користуєтеся?

— Якою фарбою? — не зрозуміла Софія Андріївна.

— Фарбою для волосся…

— Я ніколи не фарбую волосся, це мій колір. Вам не подобається?

— Який цікавий колір… Зовсім золотий… — замислено проказала пані Аріадна. — Зачекайте, не йдіть, посидьте отак ще хвилинку.

Аду аж