Леся Романчук - Місто карликів

Озеро справді особливе, як і все, пов’язане зі Щастигорою. Вода у ньому додає краси жінкам і сили чоловікам — перевірено! От тільки Аді не пощастило. Пригріло весняне сонечко, роздягнулася, похвалилася дорогим купальником, блиснула молодим тілом, думала, не встоїть майор перед її звабою. Розлучений, старший за неї і на зріст нижчий — відшукати у Прикарпатську чоловіка до пари високій Аді — проблема не з легких, але «перспективний», як полюбляв казати батько. Роздягнулася, підставила тіло травневому сонечку.

А розлучений і закоханий майор втупився не в плечі — округлі j й красиві, не у груди — невеличкі, навіть маленькі, і не дуже гарної форми, не в талію — не таку, як у дівоцтві, але ще не надто широку. Він не зводив очей з її ніг!

Ой, ті ноги! Природа, здавалося, витратила весь час і зусилля для створення досконалої верхньої частини тіла, а на ноги забракло часу. Не матеріалу, ні, цього — аж надмір, а саме часу на виточування зграбного колінка, крутого стегна, акуратної литочки, тонкої стопи з кругленькими пальчиками. Отой, хто створював її ноги, скористався для цього сокирою — врубав тричі — два рази з боків, раз — посередині, ото й усього, та ще й сипонув без міри насіння для волосся — росло як дурнувате, а від засобів, якими вона намагалася із цим лихом боротися, тільки густішало й кучерявилося. Не волосся — колорадський жук — чим більше травиш, тим краще множиться!

Майор, мабуть, був із гурманів, полюбляв жіночі ніжки… А щоб ти жаб’ячими ласував, чорте хтивий! А щоб ти на слонисі оженився!

Та минулого не повернеш. Планувала — з одного заміжжя — в інший, вдалий з усіх точок зору шлюб, а вийшло… Повернулася до батьків, додому. Брат скрипнув зубами — довелося їм з дружиною потіснитися. Три господині на одній кухні — це пісня про павуків у банці. Розміняли квартиру. З братом та особливо з його дружиною при тому розсварилися до смерті.

Та навіть тепер Ада згадувала оті роки в аспірантському гуртожитку з Ярославом як найкращі у своєму житті. І мати іноді зітхала — даремно вона доклала таких зусиль, щоб розлучити дочку із зятем. Хто ж знав, що все так обернеться! Хто знав, що сільський парубок виявиться таким чіпким до роботи, що хворі до нього тягнутимуться, як до рідного тата, що докторську напише, що звання отримає, і головне, що його батько — ганьба для полковницької сім’ї — простий собі столяр, виявляється, зовсім не простий! Поїхав до Америки, до сестри, а там прилаштувався дуже навіть непогано. Заробляє такі грошества, що тут нікому й не снилися! Тутешній нарід за кордоном що робить? Попи панам миє! Сміття збирає! А чому? Бо руками нічого більше робити не вміє, а головою працювати американці й самі можуть, нема дурних. А цей простий собі столяр знайшов таку працю, щоб виготовляти дорогі меблі — з усілякими завитками, зі справжнього дерева. Коштує кожна дерев’яна штучка стільки, що вам, людоньки, й не снилося! Продукція — тільки для мільйонерів! І заробляє цей звичайнісінький собі столяр таку купу грошей, що синочок вже й до хати прицінюється! І не будь-де, а на Панській вулиці!

Панська вулиця — це навіть не стара, а народна назва вулиці, яка вела до вершини Щастигори. По-справжньому — вулиця Коперніка, і по-старому, з часів Польщі, і по-новому — совєти не змінили назви, адже Копернік — революціонер в астрономії — мав славу борця за науковий світогляд, його ім’я ніяк не шкодило радянській владі, навпаки, він виступав проти релігійних потрактувань теорії будови світу, тому був сопричислений до героїв від науки поряд із Галілеєм.

Вулиця пологою стрічкою огинала гору. Широка й брукована там, де шикувалися один при одному старі, «панські» будинки, вона поступово вужчала, ставала крутішою, а далі переходила у стежку для тих, хто протоптав її, здираючись до вершини, до отого вулканового жерла, кратера, що дихав то димом, то парою, то попелом, немов живий.

Будинок з лівого боку вулиці — мрія кожного заможного мешканця міста. І самі будинки — кожен з них, мов маленький замок, і земля навколо — чималий шмат від вулиці — майже до вершини, кому на скільки вистачило розмаху — не просто дорогі — дорогоцінні! Адже кожен господар розвів виноградник, і за довгі роки лози визріли і давали виноград, кожна ягода якого — на вагу золота, бо крапля вина — дорожча за золото. Про особливі якості «Щасливого» вина розповідали легенди — воно і лікує, і щастя приносить… Коштувало вино дорого, але мало хто його продавав — тримали для себе, для потреб родини.

На цій вулиці жили відомі люди — голова держадміністрації (не персонально хтось, а той, хто на цей момент обіймав посаду, а змінювалися вони частенько), прокурор, відомий письменник, що написав книгу «Щастигора», якою уславив і місто, і гору, і самого себе на всю Україну. Тут жили й старі мешканці, будинки яких переходили до нащадків з роду в рід — лікарі Смереканичі, Полянські, та й сама пані Аріадна Адамантська — самотня, багата, загадкова.

Доктор Полянський, відомий хірург, помер кілька років тому, і вдова, не в змозі утримувати на свою пенсію такий великий будинок, шукала покупця. От цей будиночок і приглянув Славко…

Втім, зараз в Ади з’явилася нагода стати Славкові якщо не знову дружиною, то сусідкою — формулювання — «Будинок і все, що в ньому» — не давало їй цієї ночі заснути. Вона заздалегідь погоджувалася на всі умови, які могла висунути стара пані — ну, що це може бути? Доглядати, прибирати, підтримувати родинне гніздо в чистоті і порядку? Які інші обов’язки можуть лягти на її плечі окрім таких звичайних для доброї господині вимог? Про це вона довідається завтра. А сьогодні — треба виписати хвору. А перед тим — оглянути, дати рекомендації.

Зиркнула на перстень з рубіном, який так звично влаштувався на