Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

class="book">Дуглас поставив коробку на старий стілець і знову зазирнув до ніші. Там іще лежала купка зошитів.

Щоденникові записи дядька.

11
Невидимі, ви тут?

03.07.1938, 22:30

— Невидимі, ви тут? — із цього дня таким буде наш бойовий клич!

Дамону спало на думку, що нам потрібний клич. Мовляв, у всіх загонів він є, а тому і в нас має бути. Ми перебрали безліч варіантів: «Невидимі, до мене!», «Невидимі, в атаку!», «Невидимі або смерть!»… І це ще найкращі!

Але з’явилася Грета. Вона запізнилася, і підійшовши до нашої печери-сховку, вигукнула:

— Гей, ви тут?

У відповідь кожен із нас, не знаю чому, став кричати своє ім’я. Як у школі, але голосніше, з гордістю. Потім ми подивилися один на одного із задоволеною усмішкою, і тоді Дамон сказав:

— Хай це й буде наш бойовий клич: «Невидимі, ви тут?» А кожен у відповідь має назвати своє ім’я: «Дамон тут!» Просто і зручно. Що ви на це скажете?

Марк заперечив, мовляв, бойовий клич — дурість, але решта не звернули на нього уваги, тому що Дамон підвівся та покликав усіх за собою. Ми послухалися й кинулися бігти схилом у бік міста. На бігу Дамон гукнув: «Невидимі, ви тут?», а всі у відповідь назвали своє ім’я та додавали «тут!». Усі, окрім Марка, як мені здалося. Потім ми по черзі гукали: «Невидимі, ви тут?» та решта завжди відповідала. Так здорово!

Спочатку просто бавилися, але коли пробігали населеними районами й перехожих ставало дедалі більше, ми зрозуміли, що це вже не просто гра.

Виходить, що Невидимі — це ми й лише ми, а всі решта вже сторонні!

Ось будинок нашої старенької вчительки математики.

Сьюзан: «Невидимі, ви тут?»

Ось баптистська церква отця Ренталла.

Девлін: «Невидимі, ви тут?»

А зараз пральня батьків Сенді Бейкер.

Грета: «Невидимі, ви тут?»

Щоб не привертати увагу перехожих, кожен із нас уже не кричав, а шепотів, по черзі підбігаючи до того, хто говорив бойовий клич.

Ось нарешті й море. Ми кинулися на пісок — легені горіли, а серця вибивали барабанний дріб. Потім Дамон іще раз повторив питання, але тепер тихо, спокійно:

— Невидимі, ви тут?

— Назавжди, — відповів я.

— Назавжди, — відповіли всі.

Марк відповів теж.

— Оце круто! — вигукнув Дуглас, коли Пітер закінчив читати. — Продовжуй!

Пітер пробіг очима сторінки.

— М-м-м, далі йде менш важливе, переважно про стосунки твого дядька з батьками тощо…

— Чекайте, — втрутилася Кристаль. — Ось тут я знайшла те, що може стати нам у нагоді. Послухайте.

15.07.1938, 22:00

— Невидимі, ви тут?

Я тут.

Сьогодні зникла ще одна дитина, Рассел Еверетт, приятель Девліна. Я теж його знав, хоч і не бачився з ним так часто. Його батько має кав'ярню на узбережжі. Одного разу в мене не було грошей, але Рассел сказав своєму татові, що я його друг, і той дав мені безкоштовно склянку лимонаду.

Дамон вважає, що ми повинні якось допомогти хлопчикові… Інакше для чого об’єдналися в загін? Звичайно, цікаво відновлювати справедливість і допомагати людям, як того дня, коли ми знайшли собаку пані Пландер. Ми прив’язали песика до дверної ручки, голосно постукали та сховались. Але перед тим засунули під двері записку: «Вітання від Невидимих». Пані Пландер була приємно здивована. Я певен, якби ми вийшли з кущів, вона досхочу нагодувала б нас бісквітами та мармеладом (а її мармелад найкращий). Але Дамон не схотів. Сказав, що справжні герої чинять саме так: зробивши добро, не чекають за це подяки. Точно як таємний месник Тінь, про якого передають по радіо.

Ми всі погодилися, що Дамон має рацію. Але трохи мармеладу все ж таки не завадило б.

Цієї ночі маємо зустрітися біля старого маяка: розділимося на групи й прочешемо місто. Буде тільки дві групи, адже Девлін захворів (напевно, нічого серйозного: він завжди знаходить привід, аби не брати участі у нелегких справах), тому Сьюзан піде з Дамоном і зі мною.

Мені доведеться вдати, що лягаю спати. Залізу під ковдру наполовину вдягненим, а коли батьки вимкнуть світло, натягну темний светр і спущуся водостічною трубою. Адже мене ні за що не відпустять самого з дому вночі. У нашому районі орудує маніяк, так що…

Щоб його та бодай його, Невидимі!

Продовжу (сподіваюся!) завтра ввечері.

На цьому запис про події того дня закінчився. Кристаль відразу ж перейшла до наступної дати.

16.07.1938, 14:30

— Невидимі, ви тут?

Я тут.

Фью-у-у! Минулої ночі ми побачили щось дійсно жахливе.

Близько години прочісували місто, не знаходячи нічого підозрілого.

Як завжди, спустився туман. Схоже, що наше місто — єдине у світі, де тумани бувають навіть у розпалі літа. (Чи інші такі міста теж є? Га?)

Загалом ми нічого не могли вигадати, маніяк зник як голка в копиці сіна.

Тут Сьюзан подала ідею цілком в її стилі: чом би мені й Дамону не відстати трохи, і тоді вона лишиться в тумані неначе одна та стане приманкою для маніяка.

Звісно, Дамон заявив, про це й мови бути не може, дуже небезпечно. І знаєте, що вона зробила? Добре, каже, нема