Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

якийсь момент Дуглас знайшов свого друга на веранді та подав Кристаль знак, що шлях вільний.

— Ну й вигляд у тебе… — звернулася до нього дівчинка, коли вони підіймалися сходами на горище. — Знову щось цікаве наснилося?

Дуглас розповів їй свій сон. Хоч і не вірив досі, що нарешті знайшов людину, якій можна довіритися.

— Здорово! — прокоментувала Кристаль.

— Це все? Більше нічого не скажеш? Ти ж маєш телепатичні здібності, чи не так?

— Телепатичні… Ти думаєш, я брешу? Давай іще прочитаємо щоденник твого дядька: можливо, справа стане зрозумілішою.

— Спасибі, ти дуже допомогла… — сказав Дуглас, скоса позираючи на Пітера, який усміхався. — А він нам навіщо? — запитав, кивнувши в його бік. — Його теж приймемо до загону?

— Чому «теж»? А тебе самого коли до загону прийняли? — гарячково промовила Кристаль.

Дуглас вирішив з’ясувати все до кінця:

— Ти хочеш воскресити Невидимих, так?

— Так, але…

— Ну тоді який же це загін із однієї людини? Наскільки я розумію, потрібні принаймні двоє… А краще — троє. Правильно, Пітере?

— Правильно, командире! Тобто…

— Командир? — втрутилася Кристаль. — Гаразд, поки облишмо. Повернемося до цієї розмови, якщо ви витримаєте Випробування Хоробрості.

— «Випробування Хоробрості»? — стривожився Пітер.

— Що, злякався, відважний досліднику печер? — підчепив його Дуглас.

— Ми тут задля того, щоб знайти ці горезвісні записи, хіба ні? — відрубав Пітер.

На горищі розташовувався типовий набір найрізноманітніших речей, які кожен хлопчисько, і Дуглас зокрема, хотів би мати під рукою. Але не сьогодні. Часу було обмаль, вистачило б на пошуки записів! Проте поглянувши на всі ці гори старих меблів і коробків із книгами, підлітки зажурилися: справа уявляється нелегкою.

— У мене в голові паморочиться… — почав Дуглас.

— А в мене сьогодні є ще справи… — луною відгукнувся Пітер.

— Може, хай над цим Кристаль помізкує, а ми займемося чимось іншим… — продовжував Дуглас.

— Так, це більш жіноча робота… — додав Пітер.

— Ну звісно! Я не буду тут сама копирсатися, — заперечила Кристаль. — Ніхто не вийде звідси, поки ці бісові записи не будуть знайдені!

— Іншого виходу в тебе немає — я правильно кажу, Піте? — промовив Дуглас, посміхаючись своєму приятелеві.

— Атож, немає, — підтвердив той. — Жоден чоловік, що поважає себе, не допомагатиме тендітній жінці, коли їй дійсно потрібна допомога.

Хлопці перезирнулися та голосно розреготались, після чого взялися розбирати мотлох.

— Дурні, — пробурмотіла Кристаль та пішла в дальній куток горища.

Після цілої години пошуків усі троє повалилися від утоми на широкий запорошений диван.

— Доповідайте, — наказала Кристаль.

— У мене нічого, — видихнув Дуглас.

— У мене те ж саме, — промовив Пітер. — А в тебе, Крис?

— Та хіба в цьому бедламі що-небудь знайдеш? Тільки цілковиті ідіоти могли так бездарно звалити стільки непотрібних манатків в одну купу!

— Мені здається, вона хоче сказати «ні, я нічого не знайшла», правда, Піте? — засміявся Дуглас.

Раптом Кристаль спохмурніла й затулила руками обличчя, ніби їй стало прикро. Дуглас закрутився на місці: краєм ока він помітив дядька, який піднімався сходами.

Пітер миттю прошмигнув за диван.

— Крис, це мій дядько! Ховайся! — прошепотів Дуглас, бачачи, що дівчинка все ще закриває обличчя руками.

Кен ішов прямо до дивана, на якому сиділа Кристаль, так що він не міг її не помітити. Проте, не кинувши на дівчинку навіть погляду, дядько попрямував до певного місця біля цегляної стіни. У цей момент Дуглас спостеріг іще одну дивну річ: старий не створював ніякого шуму, немов рухався повітрям!

Дядько досяг стіни та приклав до неї руки. Раптом його обличчя почало тремтіти. Дуглас протер очі. Фігура Кена стала бліднути й через якийсь момент зникла зовсім.

Дуглас оглянувся на Пітера: той не зводив очей із місця, де щойно бачив Хелловея. Потім підвівся та подивився на Кристаль. Дівчинка ще закривала руками обличчя й тремтіла. Дуглас торкнувся її плеча: майка була мокрою від поту.

— Крис?

— Безтілесна проекція, — пояснила дівчинка, опустивши, нарешті, руки. Від знесилення навіть не могла розплющити очі.

— Га?

— Твого дядька тут не було… Це я викликала його образ.

Пітер подивився на свій одяг у пилюці й павутинні.

— Перепрошую, а попередити ти не могла?

Кристаль загрозливо поглянула на нього.

— Гаразд, гаразд, я просто так спитав, — відбувся жартами Пітер.

— Це досить нескладний, але виснажливий трюк, — пояснила Кристаль, стримуючи усмішку. — Пам’ять про дійових осіб залишається в атмосфері приміщення надовго, приблизно як запах духів… Відчувати її — перше, чого мене навчила бабуся.

Тим часом Дуглас підійшов до місця, де зупинявся дядько. Повторюючи його рухи, притулив долоні до стіни. Поводивши пальцями, знайшов цеглину, дещо висунуту вперед. Хлопчик схопився за неї та почав тягнути. Услід за цією цеглиною випали ще дві. Відкрилася ніша, а у ній — жерстяна коробка з-під тістечок. Вона була повна пожовклих вирізок із місцевої газети за червень і липень 1938 року, набраних великими літерами:

РАССЕЛ ЕВЕРЕТТ — ІЩЕ ОДНА ЗНИКЛА ДИТИНА. ПОЛІЦІЯ БЕЗСИЛА
РОЗШУКУЄТЬСЯ МАНІЯК — ВИКРАДАЧ ДІТЕЙ
ЗНАЙДЕНИЙ БЕРЕТ ОДНОГО ЗІ ЗНИКЛИХ: ІНШИХ СЛІДІВ, ЯК І РАНІШЕ, НЕМАЄ. ТРАПИЛОСЯ ЩОСЬ ЖАХЛИВЕ
МЕР ЗАЯВЛЯЄ: МИ ЗЛОВИМО МАНІЯКА