Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

Директор просив довести до відома всіх, що сьогодні відбувається, і заразом прояснити інцидент, не дуже добрий для нашої Першої зразкової гімназії, - зітхнувши, повела далі. — Усіх вас, безперечно, здивував ранковий поліцейський пост біля воріт. Проте ніхто з вас не може поскаржитися на грубу чи бодай некоректну поведінку поліції. Учнів середніх та старших класів лише питали, що в рюкзаках і кишенях. Жодних обшуків, жодних підозр, жодних незаконних дій. Це лише, як кажуть, превентивний захід. Тобто, всіх попередили.

— Про що? — вирвалося в Колі Мохового.

— Про те, що не можна перебивати вчителя, що б він не говорив! — відрізала пані Блоховська. — Ти все почуєш, Моховий. На жаль, кожного стосується. Але, — її голос трохи вирівнявся, — той, через кого директор змушений був залучити поліцію, тепер у нього в кабінеті. Я навмисне не називаю прізвища. Порушника відрахують, бо його дії псують репутацію нашого зразкового в усіх значеннях навчального закладу. І все, що сталося, лишиться тут, у цих стінах. Точніше — у стінах директорського кабінету. Хоча ні для кого з вас не буде секретом, хто залишить гімназію. Учень не з нашого класу, як бачите. Тут усі на місці, крім хворих. Він — старший. Але, знаючи, як розходяться в нас чутки, тим більше — після таких подій та розмов, прізвище відрахованого все одно скоро знатимуть всі. Та керівництву Першої зразкової і мені особисто хочеться, аби всі знали, за що цього учня відрахували. Точніше — вигнали.

Клас мовчав. Перезирнувшись із вчителькою історії, Блоха переплела пальці, поворушила ними, хруснувши. У запалій тиші хрускіт прозвучав аж надто голосно.

— У наших стінах з’явилися наркотики, — відчеканила вона. — Той, кого викрили, проносив їх сюди та продавав не лише старшим, а підбурював навіть декого з ваших однолітків. На жаль, не всі розуміють згубний вплив подібних речовин. До того ж нікуди не поділася прикра мода. Як ви там кажете? Треба бути крутим? Ну, такими фразочками й спокусами той негідник спекулював. Тож не дивуйтесь поліції. Вона зі зрозумілих причин зацікавилася нашою гімназією. Прошу кожного з вас: сміття з хати не виносьте. Будьте пильними. Якщо подібне повториться — не бійтеся, негайно доповідайте мені, класному керівникові. Чи відразу панові директору. Хто не зрозумів чогось або має щось сказати особисто — завжди прошу дуже. Навіть навмисне чекатиму після занять, — Блоха знову глянула на колегу. — Вибачте, що забрала ваш час. У мене все, гарного уроку.

Потому, як керівничка залишила клас, усі, разом з учителькою, мали вдавати, ніби нічого не сталося. Юрко відчував — зараз не до історії, хоча предмет йому й подобався. Крім того, щось незрозуміле підкручувало зсередини, штовхало, вимагало негайних рішучих дій. Уже розкривши зошит, аби записати тему уроку, гімназист раптом перестав опиратися невидимій силі, яка потягнула його руку догори.

- Щось не ясно, Турянице? — глянула на нього історичка.

— Живіт болить, — вичавив Юрко, не пізнаючи власного голосу, мовби за нього ще й хтось говорив. — Можна...

— Та йди вже, Господи! — відмахнулася вчителька, котра теж, мабуть, не зовсім перетравила почуте десять хвилин тому.

Тримаючись за живіт і навіть трохи зігнувшись, Юрко пошкандибав з класу під звичний у таких випадках супровід беззлобного хихотіння. Щойно зачинив за собою двері й опинився в порожньому коридорі — випростався, для чогось розстебнув піджак, затягнув пасок на штанях тугіше.

Далі рухався скрадаючись, мов розвідник у ворожому тилу.

Директорський кабінет був поверхом нижче.

Ще до кінця не знаючи, чого саме хоче, Юрко ковзнув сходами, тримаючись за бильця й дослухаючись, аби не йшов ніхто випадковий та сторонній. Але щастило — далі всюди було порожньо, тож до потрібних дверей підкрався, ніким не помічений. Звичка підслуховувати нікуди не поділася, хоча Юрко ризикував: кабінет знаходився в кінці довгого коридору, і, в разі чиєїсь раптової появи, сховатися особливо нема куди. Шпигун стовбичив тут, мов на долоні. Єдиний шлях до відступу - бігти назад, пірнути ліворуч, за ріг, у наступний коридор, і там притулитися до виступу стіни. За умови, якщо хтось виходитиме з директорського офісу, а Юрко вчасно почує.

Його розпирало від цікавості дізнатися раніше за інших, хто ж цей порушник, який поставив під загрозу репутацію Першої зразкової. Взагалі, він ніколи не бачив справжніх, живих торговців наркотиками. Щось підказувало — видовище не дуже. Проте інтригу підсилював сам факт: напевне цей старшокласник щодня траплявся йому на очі. І ось тепер маємо...

Ще раз озирнувшись, Юрко принишкнув під дверима.

Аби одразу зрозуміти — дурницю зробив, піддався непотрібному пориву від самого початку. Ось яка вона, цікавість.

Зсередини хтось швидко йшов на вихід.

Зайцем відскочивши геть, Юрко дременув, кількома великими стрибками діставшись рятівного коридору і зник за рогом одночасно з тим, як позад нього відчинилися двері.

Зачаївся, влипнув у стіну, широко розчепіривши руки.

— Ви тримайте нас у курсі, пане полковнику, — почувся голос директора, Марка Андронакі, котрий пишався своїм корінням — походив від одеських греків. — Одне тішить, що ви особисто взяли справу під контроль.

— А мене, Марку Григоровичу, це не радує зовсім, — цей голос Юрко вже десь чув. — Коли підлітки, та ще й із закладу, який є візиткою київських гімназій, промишляють таким, тішитися нема з чого.

— Знати б, де бере, хто дав. Не сам же він додумався.

— Ми вже говорили про це з вами, і ось із ним, — голоси наближалися. — 3 одного боку, цей діяч навряд чи має доступ до, так би мовити, товару. Та є інший бік, пане директоре. Навряд його змусили приносити таблетки в гімназію під дулом пістолета. Отже, він сам погодився. Тому відповідатиме. Мовчиш?

Вочевидь той, кого назвали полковником, говорив до винуватця.

— Мовчить, — відповів за нього Андронакі. — Очі відводить. Куди відводиш, ти!

— Легше, — заспокоїв полковник. — Розмову ж не завершено. Витрясу я з нього інформацію, не журіться.