Олексій Михайлович Волков - День відбуття

Прозорий брунатний напій наповнив бокали. Вони випили.

— Пригощайся, — на правах господаря запропонував молодик. — На мене не дивись, я тут уже давно, не погребуй.

Григорій тільки кивнув і потяг до тарілки шинку та свіжі помідори. Він і не збирався стидатися та гребувати.

— Ну як там служба? — мляво жуючи, запитав Олег.

— Нічого. — Григорій з байдужим виглядом наминав салати, тільки снували з боку в бік його стрижені вуса.

— Солдат спить — служба йде?

— І спимо, — сказав Григорій, — і служимо, все як належить.

— А відгули бувають? Чи як там у вас називається…

— І відгули бувають. А що?

— Хотів запропонувати одну річ. Виникла потреба у твоїх, так би мовити, професійних навичках. Конверсія свого роду. Чув, напевно?

— А чого ж не чув! — відповів Григорій. — І кого ж ви збираєтеся висаджувати у повітря? Чи, може, вам тільки вибухівку принести, а підкладатимете самі?

Салати продовжували зникати під щіткою жемондіновських вусів.

— Ображаєш! — сказав Олег. — Я що, на кілера схожий? Ніякої мокрухи. Не лякай мене. Казала Ольга, що ти мужик — не промах, але я не думав, що настільки. Але в одному ти не помилився — дійсно є потреба виконати певні роботи, пов’язані з вибуховою справою. Ну, звичайно, у приватному порядку.

Григорій без видимої цікавості подивився на співрозмовника і знову заворушив вусами.

— Ну що? — запитав молодик. — Деталі цікавлять? Розповідати чи допиваємо коньяк і розбігаємося?

— Цікавлять, — припинивши нарешті їсти, відповів Жемондінов, — а також форма і розміри оплати.

Господар знову налив, але тільки до половини чарок. Напевно, вони збиралися розмовляти довго. За кілька хвилин до кабінки, де вони сиділи, підійшла офіціантка, але інша, не Ольга, і принесла кілька гарячих страв. Так вони і сиділи більш як годину: той, у шкіряній куртці, — без перестанку розповідаючи, показуючи щось руками, і Григорій — зосереджений, мовчазний, лише час від часу ставив по-військовому лаконічні скупі запитання.

Ресторан збиралися зачиняти. Кілька хвилин тому надійшла Ольга, але молодик відправив її кудись чекати.

— Одним словом, дивись, — сказав Олег, — як хочеш. Не бажаєш — так і скажи. Шукатимемо когось іншого. Погодься, триста баксів — зовсім не погана платня за таке. Ти спец, отже, ризику ніякого…

— Ніякого… — посміхнувся Жемондінов, крутнувши головою.

— Ніякого вищого за звичайний, — поправився Олег. — Ти ж задурно періодично таке робиш! А тут гроші просто з неба. Ну, звичайно, якщо б який кримінал, то тоді, я розумію, замало. А так… Ну, зрозуміло, що не дозволяється будь-кому і будь-де робити вибухи, але ж хто знатиме? Бух, — він скинув руки догори, — і ми вже сіли на машину і нас немає. А що поблизу немає нікого — то сам у тому переконаєшся. Зробиш кваліфіковано справу — і будь здоров. Можу навіть наперед заплатити.

— А якщо не вийде, як ти хочеш? — запитав Григорій. — Якщо не вдасться? Справа-то, сам розумієш, ювелірна! Я принаймні такого не робив ніколи. Можна і не розрахувати так точно з першого разу, а другого вже й не буде… Га?

— Ну, не вийде — то не вийде, — розвів руками Олег. — Грошей назад ніхто не вимагатиме. Якщо вже в тебе не вийде, то в нас тим більше. Ми ж, ти розумієш, — барани в тій справі…

Жемондінов важко провів долонею по обличчю, ніби збираючи з нього щось неприємне.

— Я мушу подумати, — сказав він.

— Ти, я бачу, так збираєшся думати, наче ми хочемо підривати машину президента, — Олег знизав плечима. — Відповідь чекаю до післязавтра. Тільки точно — будеш чи не будеш і що для цього потрібно. Хочеш — діставай сам, а хочеш — склади перелік, і ми самі познаходимо. А то ти ще за крадіжку з військового складу заправиш втричі більше, як за саму роботу, — він засміявся. — Ну, давай «на коня», чи що? — і взявся за пляшку.

З ресторану прапорщик Жемондінов виходив майже тверезим, зате подумки вже тримаючи у кишені небувалі для нього гроші. Про Ольгу він давно забув і думати, ніби це й не вона затягла його до цієї авантюри.

В одній з кімнат іншого гуртожитку інший чоловік, прокинувшись зранку, також не знав, як провести сьогоднішній день. Наближалася передостання сесія, тому хоч трохи часу треба присвятити навчанню, щоб хоч якось закінчити цей університет. Останнім часом він мало виступав на змаганнях і здебільшого невдало. Так що під час сесії ця його паличка-рятівниця могла й не спрацювати. Доведеться знову, вже вдруге за останній час, іти до завкафедрою фізкультури і просити, щоб врятував ще раз. Існував, щоправда, інший варіант — за тиждень планувалася відкрита першість серед вузів у Запоріжжі. Якби він зумів якимось дивом виграти у своїй категорії, не треба було б нікого просити. Але сподіватися на це навряд чи варто. Він втратив форму.

Він навіть спробував серйозно вчити програму. Аби зрозуміти, що зробити це ще важче, аніж виграти відкриту першість, йому знадобилося чотири дні. Господарем цієї кімнати був не хто інший, як Сергій Вертепний. Він стояв перед шафою і задумливо перекидав спортивні штани, гадаючи, в яких краще вирушити на вранішню пробіжку, і був у цей момент чимось схожий на прапорщика Жемондінова за перебиранням сорочок, з тією лише різницею, що за спиною в Сергія не громадилися порожні пляшки, в кімнаті було чисто та охайно, а сам він, як щиро вважав, не був людиною, яку легко затягти до сумнівної авантюри.

Місто прокидалося. Пізньої осені це відбувається не так весело, як улітку, коли в повітрі ще стоїть нічна свіжість, а яскраве вранішнє сонце, продираючись догори між коробками будинків, лоскоче першими, ще ніжними променями вікна та лоджії, перед тим як вчепитися в них же за якихось кілька годин важкими обіймами спеки. Проте день обіцяв бути гарним. Сонце, хоча й зовсім не гріло, світити намагалося від душі.