Алла Сєрова - Подвійне дно

— Та добре, добре. Яка ти сувора! Не переживай, на мене знайдуться поцінювачки!

— Отож піди, пошукай де-інде.

Я йду до інтернату. Хай йому чорт, все зіпсував! Невже і Рудий, і Стась за три роки стануть такими? Мені чомусь стає сумно. Я не хочу втратити їх так, як сьогодні втратила Кирпу. І взагалі, що станеться з нами, коли ми підемо звідси? Більшість наших іде вчитися до місцевих ПТУ, потім — працювати на фабрики. Це якщо не до в’язниць. Але таких, завдяки Старому, небагато. Ну, просто іноді трапляється вроджена погань, яку хоч виховуй, хоч чорта дай — все одно не зміниш. Та мова не про них, а про тих, хто вже зумів «осісти». Зараз я точно знаю, що не хочу собі такого.

Старий вимагає від нас добре вчитись, але ні мені, ні Рудому, ні Ірці нагадувати про це не треба. Наша читальня стала нам клубом. Там майже завжди порожньо. І до наших послуг всі скарби невеликої бібліотеки. То що ж усе-таки буде з нами, коли доведеться піти звідси? Я не знаю.

Ми всі відвідуємо звичайну школу і від основної маси учнів відрізняємось лише тим, що одягнуті гірше, хоч Старий докладає страшенних зусиль, аби в нас не було комплексу меншовартості. Та звичайні, «домашні» діти після школи підуть в інститути — батьки подбають про них, а ми? Хто подбає про нас? Я зараз же маю поговорити із Старим.

— Я радий, що дочекався від тебе цього запитання. Саме від тебе.

Погляд Старого такий самий, як тоді, давно, коли він вивів мене з карцера. Він тільки тиждень, як прийняв завідування, але я тоді про це не знала. А от його погляд — уважний і теплий, від якого хочеться щасливо плакати…

— Чому?

— Тому що ти — особлива. Знаєш, я всіх вас люблю однаково. І всіх бачу. І знаю, що всі ви різні. Навіть знаю, кому яка судилась доля — ну, приблизно, звичайно. Ти особлива. І якщо будеш добиватись свого, твоє життя пройде щасливо.

— Як це?

— Ти поставила цікаве питання — що буде з тобою після того, як ти закінчиш школу. А я спитаю в тебе: а чого б тобі самій хотілося?

— Ну, я не знаю… Мабуть, мені б хотілось вступити до інституту.

— До якого?

— Медичного.

— Он як! Саме до медичного! Так в чому справа?

— Але…

— Знаю, що ти хочеш сказати: ні житла, ні підтримки, так? Тоді давай з тобою домовимось ось про що. Ми зараз складемо програму-максимум — що саме треба тобі, аби з першого разу вступити до інституту. Все, що залежить від мене, я зроблю. Але тобі треба буде працювати добряче, починаючи од сьогодні. І я тобі гарантую, що ти вступиш туди, куди бажаєш, і вивчишся. То як, згодна?

— Так. Кирпа повернувся.

— Он як… Добре. Тепер слухай, що я скажу…

Ми проговорили кілька годин. На столі Старого деренчав телефон, кілька разів до кабінету заглядали вихователі, але Старий відклав усі справи. Тепер я знаю, що він зробив для мене більше, ніж роблять деякі рідні батьки для своїх дітей. Наступного року мені виповнилось чотирнадцять і нас із Рудим прийняли на роботу в місцеву лікарню — санітарами. Майже три роки було попереду. Програма, яку склав Старий, сподобалась Рудому та Ірці. Тільки Стась стенув плечима і не приєднався. А Ірка була ще мала. Може, тому ми втратили її? Хтозна.

… — Атестат зрілості і золота медаль вручається Климковській Елізі!

Урочисто ревонув оркестр, оплески і захоплений погляд Стася — в мене біла шовкова сукня, пошита в нашій майстерні, і новенькі блискучі білі туфлі. Ми всі одягнені гарно, Старий вишкріб кошторис, аби ми відчували себе щасливими на нашому святі.

— Атестат зрілості і золота медаль вручаються Яцубі Вадиму!

Рудий стріпує блискучими кучерями кольору темного пива. Ой, за ним гинуть дівчата і люто заздрять мені. А він для мене — найліпший друг. Чи я дурна — крутити любов з Рудим? От Стась — інша справа. Щоправда, атестат у нього так собі, та якось воно буде. Ми разом поїдемо вступати до інституту. Стась чи вступить, чи ні, або в технікум піде, але все одно будемо разом. А потім Ірка приїде — за якихось три роки. Гарний план.

Ось уже грають шкільний вальс — анахронізм, ну хто зараз танцює вальс? Тільки той, хто вміє. Недаремно Старий примушував нас катуватися в танцзалі. Наші кружляють, а «домашні» витрішки продають. І чому я не схотіла вчитись?

— Потанцюємо?

Це Стась. Знущається він з мене, чи що? Знає ж, що не для мене ті танці. Але рука якось звично лягає на його плече. Я й не знала, що вмію. Наче крила виросли, і тільки гарячі Стасеві очі затьмарюють мені світ.

— Ти така гарна, Лізо-Елізо!

А вальс такий короткий… Тільки ніч довга. І Стасеві поцілунки. Досі мені здавалось, що такі речі не для мене. Тепер ми дорослі. Все змінилось. За кілька днів поїдемо звідси.

— Ми завжди будемо разом?

— Ну, звичайно ж! У нас є план, правда? — Стась щасливо сміється. — Я кохаю тебе, Лізо-Елізо, ти найкраща од усіх.

А назавтра вбили Кирпу. Тільки місяць, як прийшов він з армії, а прийшов куди? Додому, куди ж повертатись? Старий влаштував його на роботу, та Кирпа нудився.

— Ой, равлики, не про мене таке життя! Ну що за щастя — гибіти від дзвінка до дзвінка, гроші мізерні. А нудно як!

— А як ще?

— Можна по-різному. Ми самі робимо власне життя, ніхто мені планів не складатиме.

Його блакитні лагідні очі сміються — це він про нас із Рудим говорить, та не глузує, а так, по-доброму.

— Ой, гарна ти, Лізко, шкода, не для мене виросла.

— Дурень ти!

— Дурень, звичайно. Ти дивись, вивчишся, людиною станеш.

— А ти?

— Я? Ні, я так не можу. Знаєш, у кожного своя стежка. Знав я одного старого колись, то він добряче життя розумів. І казав: кожен іде своєю стежкою. Хоч круть, хоч верть — а себе не пересидиш. От тобі зараз кинути все, вийти, приміром, заміж, наплодити купу дітей — як?

— Ти що, здурів?!

— Отож. Так само для мене отаке життя, наче в клітку замурували на тій клятій фабриці. Знаєш, всі ми, безбатченки, прокляті. І всім нам одна дорога. Ну, може, хтось вирветься, а більшість от так, як я чи Танька.

Танька вже вдруге потрапила до