Олег Коцарев - Люди в гніздах

Співрозмовник лише знизав плечима.

— Ага, и еще, если уж затронули, как говорится, этот вопрос. От есть у нас тут такой отрицательный герой — бургомистр Крамаренко. Прописан ясно, на высоком идейно-художественном уровне. Дрянь и тряпка. Но я не пойму вашей, товарищи писатели, метафоры. Он у вас там сравнивается, сравнивается, сейчас гляну… ага, «рудий тхір». Шо это такое? Шо за тхир? Это ж наверно дети будут читать, надо понимать?

— Тхір — це хорьок.

— Ах-ха-ха! Хорек? От это да. А почему хорек? Ерунда какая-то.

— Хорьок — він боїться всього, знаєте, як і той посіпака.

— Ой, ладно, делайте, как хотите, мне в принципе этот тхир не мешает, хай будет, но странно, странно выглядит.

І потім цілий тиждень у якісь моменти він раптом зупинявся, привідкривав рота, зліплював ним дурну усмішку й тихо мурмотів.

— Тхир… Тхир… Тхир…

А ще за півроку книжка вийшла друком, і чоловік у формі, звісно, не перечитуючи її повністю, деколи самозабутньо гортав сторінки в пошуку чарівного слова «тхір». Причому йому здавалося, що епітет «рудий» лише заважає, підсвідомо хотілося його вирізати. Чого він не здогадався зробити це раніше?

Минулий рік забрав і в мене, і в мого чоловіка Жені батьків, — писала Валя у щоденнику. — І ще я не бачу більше в дзеркалі рум’янцю, що завжди був на моїх щоках. Зате не дають спокою маленькі дитячі ручки, постійно ввижаються.

[1943 р.]

…Батько Жені, Федір Бутирський, з полегшенням ліг у поле, залишивши нарешті в спокої свої сани, якими він віз міняти речі на їжу по селах. Мінка при німцях ніколи не була заняттям надійним, зрештою, вони могли просто не випустити з міста чи арештувати. Або й стрельнути для профілактики.

На поснулого Федора дивились інші учасники обмінних операцій, у яких сьогодні виявилося більше сил. Так, цього діда, який ще поки трохи Дід Мороз, але скоро стане сніговиком, іще потрібно запам’ятати та переказати про нього родичам. Потім чиясь рука дбайливо і ніжно вийняла з твердих воскових пальців шворку від санчат, бо ж мінка триває, скільки б людей не залишилось у полях.

[1933 р.]

Чи це часом не десять років відтоді, як померла його дружина Анна? Тридцять третій рік, запаморочений від успіхів, п’яний, усміхнений тиф ходив тоді у парі з голодом і цілував у лоба обраних і призначених. Знерухомлені подією, сиділи на стільцях худий підліток Женя і дві його сестри — Надя і Галя — з хвацькими бровами та гострими поглядами. Хустка, що перев’язувала обличчя мертвої мами, нагадувала хустини, в яких були ті жінки, які залишали на запилюжених вулицях Харкова своїх немовлят, сподіваючись на добру волю української рулетки…

Тоді ж у травні на заняття з української літератури в хімічному технікумі, де навчалася Валя, вчитель прийшов в особливо урочистому настрої. Він був маленький, смішний, у піджаку, схожому на зіпсуту сіру цукерку. Поглянув на свою невдячну аудиторію, зітхнув, поглянув угору.

— Шановні студенти, сьогодні особливий день. Трагічний. Стало відомо, що застрелився Хвильовий!

Першу секунду в приміщенні було тихо, потім пішла реакція. Вона виявилася в одному слові: «Хто?». Слово «хто» досить довго і безуспішно блукало партами. Жодна людина, крім учителя, не знала ніякого Хвильового. Окремі студенти намагалися пожартувати про скасування заліку з такої нагоди, але, побачивши відчайдушний вираз обличчя вчителя, затихли.

Про інцидент Валя згадала вдома, за вечерею.

І запитала батька:

— Сьогодні в технікумі сказали, що застрелився Хвильовий. Ти такого знаєш?

Олексій Іванович перезирнувся з Валиним братом Олегом і з Марією Леонідівною.

— Знаю.

— І ти думаєш, що цим мені щось пояснив? Хто це?

— Письменник.

— Чому він застрелився? Через нещасливе кохання?

— Ні, Валю, він застрелився з політичних причин.

— Але, тату, — втрутився Олег, — для офіційного некролога причина, яку запропонувала Валька, мені здасться дуже навіть доречною.

— Застрелився на знак протесту. Але яке це вже має значення тепер? І взагалі, менше знаєш — краще спиш. Не будемо про це. Всім дякую, було дуже смачно, а нам з Олегом треба відійти в кімнату на невеличку, хм, чоловічу розмову.

Батько і син статечно підвелися з-за столу й пішли до другої кімнати, зачинивши за собою двері. Почулася тільки перша репліка:

— З такими новинами літературного життя, мабуть, треба припиняти називати Валю Кирпатим Мефістофелем…

[1943 р.]

— Валька, ти шо, заснула? Марш на платформу! — засміялася Лидя.

На відкритій платформі на них чекало кілька молодих озброєних німців.

— Погодились узяти до Кочубеївки! Там мінка нічогенька.

— Ага! А не будуть чіплятися? Ти ж мене знаєш, по морді заїду, буде нам усім.

— Валько, я тобі сама перша заїду, — авторитетно заявила третя дівчина, Катя.

— Дай Боже нашому теляті та й вовка з’їсти. А взагалі, я ще як малою була, мама, коли почує крики з вулиці, завжди казала: «О, або Валька когось б’є, або Вальку хтось б’є». То з’ясуємо в дорозі, хто кого.

Поїзд рушив. На їхній відкритій платформі, звісно, віяли жахливі зимові вітри, тож усі куталися якомога глибше, продовжуючи жартувати одне до одного. До Валі нахилився німець, трохи тривожно всміхнувся і сказав:

— Мене звати Ганс. Сподіваюся, ваші подруги так сміються з нас?

— Дуже приємно. Ні, подруга жартує з мене, — невпевнено відповіла німецькою.

— Мабуть, ненадійна ваша подруга!

— Так! — рішуче відповіла Валя. Бо Лидя німецьку знала поганенько, та й подругою, власне, не була.

Солдати намагалися спілкуватися з дівчатами, і якби в цій місцині справді були партизани (про яких попереджали листівки на стінах і про яких було написано на грудях повішених мирних мешканців, що гойдалися собі на балконах Харкова), вони