Олег Коцарев - Люди в гніздах

До Валі, що задумано йшла майданом, долучилася ще одна постать, але це не зашкодило Валі й далі рухатися та поводитися так, ніби вона сама.

— Доброго дня, — не витримала постать.

— Доброго.

— Валеріє Олексіївно, я хотіла з вами поговорити.

— Пані Бершадська, нам з вами нема про що говорити.

— Не треба так, Валю, ми як жінки маємо зрозуміти одна одну. Тим паче, коли ваш батько потрапив у гестапо, а я, вибачте за очевидні подробиці, чекаю від нього дитину. У нас спільна біда, хіба ж ні?

— У мене з вами нічого спільного нема.

— Ви ж доросла людина.

— Особливо після того, як я чула, що саме ви приймали ті хабарі, в яких тепер обвинувачують його!

— По-перше, я от, наприклад, не знаю, в чому саме його там звинувачують, а по-друге, мені якраз доводилося чути, що мішки з провізією возили не куди-небудь, а до вас, на вулицю Полтавську!

— Ха! Ішли б ви собі своєю дорогою, пані Бершадська.

На Оперному театрі бадьоро розташувалися кілька афіш. Більшість із них, з написом «Nur für Deutsche», не викликали особливого ажіотажу, а от біля однієї, без такої позначки, скупчилися кілька людей. На афіші була намальована жінка з усмішкою, що мала би здаватися загадковою. Також скидалося, що, відповідно до задуму художника-оформлювача, жінка повинна нагадувати узагальнений образ німецької націонал-соціалістичної блискучої кінозірки, але була для цього занадто чорнява і недостатньо блискуча. Ніби єврейська шпигунка-партизанка в берлінському кабаре. Під животом шпигунки містилися гордовиті літери —

ВИСТАВА ДЛЯ ВСІХ ГРОМАДЯН

ВИНОВА КРАЛЯ

П. Чайковський

опера на 7 картин

початок об 11 год. ранку

Потенційна публіка жваво обговорювала майбутню виставу, надто ж її назву.

— Значить, «Винова краля». Олю, ти в нас найрозумніша — поясни, будь ласка, що це означає?

— Ай, ну тебе!

— А то кралю я бачу, а вина щось нема.

— Ну, за вином іти не дуже далеко, є тут дворик на Римарській.

— Якщо ти це вином називаєш…

— Вино — не вино, та продає його справжнісінька краля.

— А ось мене б зараз більше зацікавила риба.

— Яка ще риба?

— Риба і є риба. Наприклад, смажений карась. Чи уха зі щукою, а під неї грушевий квас. Поїсти — і в карти! — чоловік показав на позначку масті над головою намальованої жінки.

— Не трави душу, гадюка така, тут усі голодні й ніякої ухи вже триста років не їли!

— Ви, я бачу, тільки назву помітили, вузькочолі люди. А мені цікаво, що початок вистави об одинадцятій дня. Знаєте, що це означає? Це означає, що практично рівно опівдні Ліза заспіває: «Уж полночь близится, а Германа все нет, все нет!».

— Схоже, ти таки розумієш, що таке «Винова краля»! Який же ти зрадник!

І люди при афіші засміялися з виглядом знавців, якими вони, за великим рахунком, і були.

Валя озирнулася на них, але навіть не всміхнулась, а лише похнюплено пішла далі.

Дощ легенько бив прутиками видовжені спини струнких вікон і залишав сліди побиття. Чоловік за столом замислився, як собака на човні, поклав долоню на папір і мовив:

— Герр Крамаренко, вас обвинувачено в хабарах і розкраданні провіанту в умовах прифронтового міста.

Або ні, було все ще сонячно. Гілки з листям за вікном шукали, де б їм зіграти щось на роялі.

— Герр Крамаренко, вас обвинувачено в зв’язках із більшовицькою розвідкою і партизанами. Зокрема, з вами на зв’язок виходила розвідниця Олександра Іванцова, про що нам відомо до-сте-мен-но.

Можливо, зрештою, був уже вечір. Недалеко падали бомби та стрибали у воду дівчата.

— Герр Крамаренко, за вашими клопотаннями з ув’язнення на Холодній горі випустили кількох небезпечних осіб, є свідчення про переховування євреїв.

Задовго та безапеляційно співав голуб.

— Герр Крамаренко! Ви підробляєте офіційні документи! Ви фальсифікатор!

Сонце сховалося на горищі будинку напроти.

— Герр Крамаренко! Ви зв’язалися з групою українських націоналістів. Це, як ви знаєте, ворожа група, її оголошено поза законом, і вас буде знищено!

Коли нещодавнього бургомістра виводили на розстріл, він мав переляканий вигляд і був схожий на рудого тхора — так написали автори радянської книжки «В кублі зрадників», а хіба є підстави їм не вірити?

Коли його повели до евакуаційного поїзда в бік Полтави, то, ніби між іншим, пояснили вирок:

— Ув’язнення до кінця війни.

…Щоденники середини двадцятого століття — коли їх написано синім кольором, то він густий, ніби синя кров. Коли червоним — це вицвілий кармін для тодішніх губів. Коли простим олівцем — це лютневе роз(с)тавання снігу. І ще ці маленькі, одноманітно нахилені літерки…

Зі щоденника Валі:

Заходила Е. та сказала, щоб ми поминали батька. Каже, його розстріляли німці перед своїм відходом із Харкова. Але говорила з огидними недомовками: мовляв, минулого разу ви не хотіли на цю тему розмовляти, а тепер не хочу я.

(…)

На роботі кажуть, що батька німці вивезли до Польщі. Нібито так сказала його стерва Бершадська.

КАДР ІЗ МАЙБУТНЬОГО. 1970-ТІ РОКИ, УРСР

Чоловік у формі розправив плечі так, що аж кістки захрустіли, а людина з другого боку столу винувато всміхнулася.

— Ну шо, Володька, почитали мы (то есть, хто надо) вашу рукопись. Вобщем нормально, но, конечно, есть замечания, там, смотрите, красным карандашом. Название не знаю, товарищам вроде нравится, а мне как-то… «У кублі зрадників» как-то дэбэло звучит,