Юрій Павлович Винничук - Ги-ги-и

— Це зовсім інша тема, — перебив Берія. — Нехай собі ходять. І так скоро війна. Всіх їх переб'ють.

— Мовчать! — гаркнув Сталін. — Берія! За розглашеніє державної таємниці нащот війни я тебе позбавлю права вечеряти за моїм столом. На цілий місяць. Нє… місяць забагато… на цілий тиждень.

— Тоже мені таємниця, — здвигнув плечима Берія. — Якщо він автор, то йому й так усе відомо про те, що ми запланували третю світову війну.

— Він нас продасть, — засопів Сталін.

— Ніхто йому не повірить.

— Його потрібно негайно ліквідувати, — сказав твердо Сталін.

— Але поки ми не знаємо точно, хто він, ризикуємо дуже сильно, — заперечив Каганович. — Якщо ми його знищимо, а він автор, то ми тим самим знищимо і самих себе.

Сталін зміряв мене поглядом повним ненависті. — Думайте, хлопчики, думайте, — сказала Мать Революція. — Сім разів відміряйте, один раз розстріляйте.

— Треба негайно зібрати Політбюро, — сказав Сталін.

— Так ж воно усе тут! — здивувався Берія.

— Я сказав зібрати Політбюро! — гримнув Сталін. — А не родичів! Берія зробив чудну міну й, підморгнувши столу, сказав:

— Прошу розійтися всіх по своїх кабінетах. Зараз я почну збирати Політбюро. — Він підняв слухавку: — До мене, негайно.

Молотов, Каганович, Ворошилов і Малєнков вийшли. Мать Революція не приховувала свого інтересу до всього, що тут відбувалося, але й не забувала смакувати тортом.

Двері відчинилися і з'явилася зовсім гола секретарка:

— А ось і я!

— Негайно збери Політбюро.

— Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене зґвалтує промине купа часу.

— А ти не давайся!

— А вони подумають, що я кокетую і всьо равно зґвалтують.

— Тоді так… Трьох водночас ти зможеш задовільнити?

— Канєшно! Я й чотирьох можу.

— Да? А яким образом? — пожвавішала Мать Революція.

— А таким, що приміром Каганович ляже, а я сяду на нього і нагнуся вперед. Молотов пристроїться ззаду, Ворошилова я візьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Малєнкову здєлаю ручкою. Японський вертольот називається. Це мені фрау Ріббентроп прислала.

— Чудово! — вигукнула Мать Революція. — До чого ці япошки тільки не додумаються! Навіть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своєї юності. Я б тоді ще в 1905 зробила державний переворот. В нашому ділі треба знати не тільки кому дати, але і як дати.

Сталін поплескав секретарку по тлустій дупці й відіслав зі словами:

— Давай, дерзай. І все в темпі.

Потім обійшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звіра. Навіть помацав рукою плече і видушив:

— Мені все-таки здається, що він нас дурить.

— Ти завжди вибираєш, що легше. Тобі не хочеться, щоб ми від нього залежали, от ти й не віриш, — заперечив Берія.

— А тобі ніби хочеться.

— 1 мені не хочеться. Але шо дєлать, як неоднократно казав тов. Ленін?

— Ти поясни мені, дорогий, як це сталося, що він попав у Кремль? Хто його визвав?

— Да ти ж його сам і визвав.

— Я? — вибалушив очі вождь.

— Ти мені наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сімейство», як оце ми всі сидимо на колінах у Мамаші Революції.

— Так я що, казав саме його викликати?

— Діло в тому, що ти сказав привести геніального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усі геніальні художники в расход пущені. Нікого не лишилося. Тоїсть, пару ше є, но вони космополіти, а ввиду теперішньої твоєї політики нащот того, шоб долой космополітів, істєствєнно я не міг їх запрошувати для такого отвєтственного дєла. А це якраз найгеніальніший режисер современності. Його фільм «Земля» дивився весь світ.

— А-а, — закивав радісно Сталін, — так це він «Щорса» зняв?

— Він! От бачиш — признав. Короче, ясно, що він з нічого може зробити шось. Потому шо в диствітельности Щорс був, канєшно, пшик. Там на фронтах і куди більші герої воювали. Но вони всі вовремя були ліквідовані. Як враги. А цього ліквідували як героя…

— Так це ж режисер, а не художник.

— Да, але він і художник. Рисує за милу душу. Всі стіни в камері порозмальовував. Інші там матюки різні царапають, антісовєтчину, а цей — сключительно картіни. Просто тобі ермітаж. Словом, я рішив, що тільки він може намалювати про нас героїчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав і бив поклони до отупєнія.

— Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? — Тяжко зітхнув Сталін. — Добре, а шо було далі?

— Як? А ти шо, не помниш?

— Да у нього ж страшні провали, — озвалася Мать Революція. — Він не пам'ятає, куди люльку подів, не то шо…

— Про провали нам давно ізвєсно, — сказав Берія. — Але одне дєло люльку загубити, а друге — державу.

— Е! — стрепенувся Сталін. — Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!

— Правильно гне! — підтримала Берію Мама. — Держава — не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.

— Коротше, — вів далі Берія, — ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь і давай отдельну картіну.

— Ну і що? Не заслужив я, чи що?

— Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив. — 1 я заслужила! — нагадала про себе Революція.

— І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.

— Так, — кивнув Сталін. — Це пам'ятаю. А що далі було?

— А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.

— А він що?

— А він, чи не здогадався, чи здєлав вид — не знаю. Всі вони — ці дєятєлі іскуства такі. Один Джамбул Джабаєв не такий. Да ше Корнійчук.

— Значить не здогадався, — похитав головою вождь.

— Потім ти почав розказувать про всі свої подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо він догадається.

— А він і тут не догадався? — аж позеленів вождь.

— Нє-а… і тоді якраз случився припадок.

— Зним?

— Ні, не з ним, а…

— З тобою?

— Да я шо — припадошний, чи шо?

— А з ким?

— Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною і вопше употреблять некультурні слова. В тому числі і нащот його матері. Шо ти її, мовляв, у свойо врем'я ето самоє…

Тут Берія поляскав долонею по кулаці.

— Шо за єрунда? — стенув плечима Сталін. — Да ніколи я з його мамашою нічого такого…

— Але він так поняв, шо ти маєш в виду не його