Іван Семенович Левицький - Поміж ворогами

class="p1">- Не знаю, як хто; але добре знаю, що я не стану, - одбивалась і собі жартами Антося, - про мене, як у гуральню, то й в гуральню.

- А ви ж бачили на своєму віку, як роблять те добро, що горілкою зветься? - спитав в Антосі один вчитель.

- І зроду не бачила, хоч і хотіла б побачить, - сказала Антося.

- Хоч і хочете, та не побачите, бо тепер гуральня замкнута, - сказала Ватя.

- А коли вона замкнута, то вертаймось назад. Ми вже геть-то загулялись, - сказала Антося.

Але нікому не хотілось вертаться в душні кімнати. Усі розсипались по греблі, балакали й жартували. Сонце вже спустилось низько. На греблі під вербами був чудовий холодок. Од води несло вогкістю, тхнуло жабуринням. Зелені очерети в березі неначе дрімали, заглядаючи в воду, своїми легенькими, як пух, нагнутими китицями-вершечками. Довгі тіні од верб простяглися трохи не до половини ставка. Гори, вкриті лісом, неначе як жар, пашіли теплом і робили надзвичайно ефектний контраст з супротилежним затіненим берегом, звідкіль потягувало холодком та вогкістю.

- Вертаймось додому! Час вертаться! - сказала Антося й побігла назад по греблі.

За нею слідком рушила уся компанія. Ватя, йдучи позад усіх, поруч з Леонідом Семеновичем, задумалась.

«Який чудовий вечір трапився в моєму житті! Чи був хоч один такий вечір для мене? Ще ніколи я не почувала себе такою щасливою. Усе на світі стало гарне для мене. Скрізь весело, скрізь радісно. Он пастушки женуть корови до води, біжать, хвиськають батіжками, неначе граються. Мабуть, і їм весело жить на світі. Он дівчата в березі перуть сорочки й гукають та вигукують пісні, аж луна йде між вербами. Певно, вони щасливі. Може, такого другого вечора вже й не буде в моєму житті…»

Ватя зирнула скоса на Леоніда Семеновича, він ішов мовчки, задумався, втиривши очі в землю. Йому вперше прийшла думка про оженіння. За цілий університетський курс така думка не спадала йому в голову. То за наукою, то за гульнею йому не було часу про це й гадати. Тепер чогось несподівано ця думка та гадка виникла в його в голові от тут, на греблі, серед зелених верб, коло дрімаючого берега, дрімаючої в вечірньому світі води. Поетична обстава, молоді панни, поетичний вечір, наводячий на душу задуманість, викликаючий думи, втихомирюючий серце, - все це якось проти його волі зворушило в йому це поважне питання. Він глянув на Ватю й почутив, що її вид, поважність та солідність чогось навели на його поважну думу.

«Швидко буде кінець моєму вчінню; через рік я буду доктором, вийду в світ, почну жити самостійним життям… Мені треба шукати пари», - думав Леонід Семенович, і він згадав за всіх паннів, яких знав і в Києві, і на селах.

І ні одна з їх не підходила йому під пару, не припадала до вподоби. Ватя починала йому подобатись, але Леонід Семенович був син практичного батька і, невважаючи на свою жартовливу вдачу, думав і за придане за своєю будущою жінкою.

«Цей о. Артемій, коли тому правда, що люде кажуть, дуже грошовитий чоловік. Цікаво б знати, скільки в його тисячок сховано в банку», - подумав Леонід Семенович.

Ця думка так зацікавила його, що він трохи не спитав у Ваті: «А скільки за вами дадуть приданого?» Він ледве вдержав свій цікавий язик.

І Ватя, й Леонід Семенович мовчки вертались з гулянки й ледве перекидались кількома фразами серед веселого щебетання молодих паннів та паничів. Ватя примітила, що Леонід Семенович став неначе не той, що був передніше одну годину. В його в душі почався новий момент життя, тільки зародок нового життя, коли з молодого пустотливого хлопця починає ставати мужній, дорослий чоловік.

В садку під густими старими грушами та яблунями вже полягла густа тінь. Молода компанія перебігла його й розсипалась на широченькій прогалині перед домом, серед квітників. Тут ще було зовсім ясно, тут дотлівав вечір останнім одлиском на високих грушах та яблунях. Усім не хотілося йти в кімнати; усі неначе ждали, доки замре останній світ вечора, доки темна ніч не поглине останнього проміння поезії вечора в садку, в квітниках, на вольному свіжому повітрі.

- А давайте лиш будемо грать в кота та в мишки! - крикнула на ввесь садок Антося. - Леоніде Семеновичу! чого це ви задумались? «Ставайте вряд, та й буде лад!» Ви будете котом.

- Як котом, то й котом, - обізвався Леонід Семенович, - але як ви будете мишкою, то я боюсь…

- Чого? Щоб вас не вкусила? - спитала Антося.

- Боюсь, що вас не впіймаю, бо ви дуже прудкі, - одповів Леонід Семенович.

- Ну, од вас не втече ні одна мишка. Мені вас аж страшно, - зачіпала його Антося.

- Ставайте в кружало! Беріться за руки! - командувала Антося і вхопила за руку Ватю.

Усі побрались за руки. Поділили котові і мишчині вікна. Леоніда Семеновича таки обрали за кота, а Ліпу за мишку. Почалася біганина. Хоч Ліпа була й прудка, але кіт її швидко впіймав і поставив в ряд, а потім взяв за руку Ватю й вивів з кружка. Ватя опиналася та одмовлялась, але їй нічого не помогло. Вона мусила тікать од страшного кота. Важка на ході, вона грала, ніби нехтуючи цією простою іграшкою, і швидко, неначе зумисне, попалась котові в лапи. Тоді кіт обрав за мишку Антосю. Прудка, в'юнка, як гадючка, жвава, як пташка, Антося пірнала в вікна, зроблені з рук, вирнала за кружалом, звивалась попід руками. Леонід Семенович крутився, як муха в окропі, але таки застукав Антосю за кружалом. Антося з переляку кинулась утікать і потрапила між високі кущі оргінії, котрими був засаджений усей куток між домом і садком. Леонід Семенович погнався за нею в оргінію. Кущі коливались, гілки тріщали. Антося звивалась між кущами. Леонід Семенович спотання кинувся на мишку просто через кущ оргінії. Кущ затріщав, кіт впіймав мишку, але кущ оргінії повалився під ноги котові. Піднявся регіт. Леонід привів до кружала засапану мишку, котра ледве дихала.

- А бачте! Таки впіймав! - говорив Леонід Семенович, втираючи хусточкою піт на лобі.

- Впіймали, але й шкоди наробили, - докоряла йому Антося, - поламали оргінію, ще й грядки покопирсали закаблуками.

- Нічого - те! Невелика шкода. За цю шкоду можна вибачить. Зате ж ти таки не втекла, - сказала Ватя.

Паничі одначе кинулися поправлять ту шкоду. Леонід Семенович звів полеглу оргінію. Знайшли коло других кущів лико й прив'язали