Дарунок Корній - Гонихмарник

— Найстрашніше друге. Усередині тіла одної людини живе дві душі, одна з яких зайда, і не мислю, шо створена Богом. Нема ніц гіршого від роздвоєннє душі. Боронь, Боже, зобачити того другого. Можна до смерти спудитисі[20]. Колись давно люди уклали договір із небом і землею. Бо були такі прадавні непевні часини, коли сили неба й землі боролисі між собою. Люди стали між ними грозовідвідниками і старалисі в мирі та добрі жити з природою, зі світом видимим та невидимим. Жили, понадіючись тіко на себе. Та то було тєжко — безводь вліті, кріпкі морози взимі, прикрі буревії. І ось дехто з людей склав мир між собою і тим другим світом. Як то було направду, ніхто не знає, хіба сам дводушник. Отако вони з'явилисі, мо' не зовсім і точно, але десь так. Люди, у яких живе відразу дві душі — дана Богом при вродженні, правдива душа, і взєта доброхітно[21] від темних чи не темних сил. Світло і його тіні, дитинойко! То світло і його тіні! Та друга душа провадит[22] стихіями — вітром, дощем, ляскавицями, мигунками. Світ, дитинойко, не чорно-білий. То, шо вчора здавалосі добром, легко може стати нині злом, і наоборот тоже буває… До церкви дводушник із легкістю заходить, тіко не хрестиці. Ніхто йому того не боронить. Часи такі. Бог із лозою з неба не злізе. Родина Сокірків — давнійша родина дводушників, майже така давня, як наш ліс. Душа-зайда передаєці по чоловічій лінії з поколіннє в поколіннє. Зла ніби не роб'ять, бо ж буревії відводят, град чи сильну зливу. І всьо ніби гаразд, коби не… Плата за то — премного дужа[23]. Жінка, яка народжує хлопчика від Гонихмарника, після злогів[24] вмирає. Завше.

— Але ж в Ігоря є мама, — від почутого в Ірини поморочиться в голові.

— То не його мати. Олена — мачуха. Коли батько Ігоря одруживсі з Оленою, у них через дев'ять місяців народиласі Олеся, та то не був хлопчик. Подружжя розбіглосі, і Гонихмарник, Іван, одруживсі вдруге, взявши за дружинойку матір Ігоря, бідову Уляну. Мусив продовжувати рід. Після злогів, як і було знано наперід, Уляна вмерла. Через рік до Івана вернуласі перша жінка… А тепер послухай ше одне. Гонихмарники, вони перемінливі, дитинойко, часто перелюбствують. Вони живляці жагою, хіттю — без неї не годні жити. Гонихмарник висмоктує з жінки всю любов, до крихти, а потім, коли вже не залишаїці ні йоти світла, знаходить другу офіру. Ним правує хіть, но не коханє. Благаю, не закохайсі в нього. Не хочу, шоб давалась мені клєтву, яку не зможеш втримати. Не тре', але пообіцяй, дитинойко, шо кріпко подумаєш. І ше нігди не скидай із себе мого оберега. Чуєш, нігди.

На якусь мить у хаті зависла тиша. Було чути панічне дзижчання мухи, яка попалася в павучі тенета, та розмірені кроки годинника.

— Обіцяю! — говорить ледь чутно Ірина.

Ірина сьогодні не зустрічається з Ігорем. Розповідь бабусі добряче наполохала дівчину. Вночі над селом здіймається сильний вітер. Ірина стривожено прокидається від жалібного завивання. Їй здається, що то хтось тужить, попелисто сквирить[25], а може, то сон чи розмова лісу за вікном.

Вона дотримала слова, даного бабусі. Ірина три тижні не бачилася з Ігорем, лише у снах. Школа — дім — город. Весь її маршрут. Та й Ігор, мабуть, забув думати про Іринку. Бо навіть випадково не зустрічалися. І то на ліпше. Та чому ж так гірко? Чому?

Майже всі шкільні екзамени позаду. Залишився останній, і тому найважчий. Книги і недоречні думки обсіли голову, мов оси мед. Усе в голові переплуталося. Коли прочитає ще хоч один рядочок — направду там, усередині, щось вибухне. Дівчина виходить зі своєї кімнати. Бабуся готує вечерю.

— Ти куди? Корову я прив'язала. Доїти заранє. Господи дитинойко, ти часами не заслабла[26]? — стривожено говорить старенька.

— Не знаю. Перевчилася, напевно. Іду провітрю голову Нічого вже туди не лізе, як не пхай, — кволо белькоче Ірина.

— Ой, так-так, піди, прогуляйсі. А я тобі трав запарю помічних. Та далеко не ходи. Вечоріє.

— Я на пару хвилин, — Ірина виходить із хати. А ще кажуть, що розумова праця не втомлює.

Через тин чути, як лаються сусіди. Тимко знову припхався додому п'яний, мов ціп, і заходився наводити в господі лад.

— Шлях би наглий трахвив тебе і всю твою родинойку, — волає знавіснілий чоловічий голос.

То так вже заведено у них. Раз у місяць, у день зарплати, Тимко так розговляється[27]. А Тимчиха нікде[28] не змовчить, от слово за слово — і лайка. Тут голову не провітриш. Ще гірше стає від того лементу. А що, як гайнути до лісу? Далеко не заходити, скраєчку є повалена сосна, ще з позаминулого року лежить. Ніхто чомусь не приймає її. Усі вже звикли — влітку сонце голову напече, то гайда до лісу й перепочинь під старезними яворами, всівшись на поваленій сосні.

У лісі перегукуються пташки, така ж метушня, як у людей ввечері, перед сном-відпочинком. Іра сідає поверх сосни і заплющує очі, стараючись прогнати з голови всі думки про завтрашній іспит і про Ігоря. Вона слухає ліс, розчиняється в ньому. Поступово та важкість, яка була такою нестерпною, втікає з голови. «Так набагато ліпше, — думає дівчина, — тепер можна й до книг вертати». Ірина відкриває очі, щоб ще раз увібрати в себе всю силу лісу, і кам'яніє. Перед нею стоїть злий і насуплений Ігор, схрестивши на грудях свої міцні руки. Вона не чула, як він підійшов. Страх перед невідворотністю стискає груди. Ірина нарешті майже впевнила себе, що таки зуміє з часом забути хлопця. Ігор стоїть надто близько, не вдасться їй прошмигнути повз нього і дременути додому, подалі від себе.

— Дай Боже щастє! — надто голосно говорить хлопець, чітко викарбовуючи кожне слово.

Іра розгублено блимає очима. І враз ядуча злість гадиною заповзає в серце. Що він собі мислить? Хто вона йому чи він їй? А ніхто, тільки односельчани і все, навіть не сусіди.

— Дай Боже й тобі, коли не жартуєш! — зухвало відповідає Ірина.

Дівчина встає з дерева, маючи намір піти.

Її голова заледве дістає до його плеча, і вона мусить стояти із закинутою назад головою, щоб дивитися йому в очі. «Нехай не думає, що я боюся його», — пропікає скроні думка. Його перехрещені руки майже зачіпають її підборіддя, але ні вона, ні він на це не зважають.