Дік Френсіс - Фаворит

Чубчик виконав.

Синок зареготав. То був пекельний сміх.

Водій причинив двері й підняв ножа. Тепер його улесливість як рукою зняло. Мій кулак поцілив йому в ніс, з якого юшила кров. Але він не розпускався.

— Годі, Чубчику, годі! — сказав. — Хазяїн не велів калічити його. Ви ж не хочете накликати на себе немилість боса. Авжеж, не хочете?! — пригрозив.

Тягар на моїх плечах поменшав. Синок злісно скривився. Виходить, я мусив ще дякувати босові за все, що зі мною скоїлося.

— Ну, містере Йорк, — докорив водій, утираючи носа блакитною хусточкою, — все це було зовсім ні до чого. Ми просто хотіли переказати вам попередження.

— Я глухий, коли мене штрикають ножем.

Водій зітхнув:

— Так, сер, ми трохи перестарались. Але це мало означати, що попередження надто серйозне, розумієте? Якщо ви знехтуєте його — то буде біда. Погано вам буде, сер.

— Яке ще попередження? — спитав я, нічого не второпавши.

— Ви не смієте задавати жодних питань щодо майора Девідсона.

— Що?! — витріщився я на нього. — Я нікого не розпитував про майора Девідсона, — промимрив я.

— Знати не знаю, — відказав водій, тамуючи кров, — Моє діло передати вам попередження, і ви добре вчините, якщо послухаєтесь. Кажу вам щиро. Хазяїн не любить, коли хтось пхає носа в його справи.

— А хто той хазяїн?

— Про це теж не слід допитуватися. Синку, скажи Берту, що ми скінчили. Тепер можна вантажити коня.

Той глухо застогнав і посунув до дверей, все ще тримаючись за живіт. Він щось гукнув коноводові.

— Не ворушіться, містере Йорк, то все буде добре, — знову вдався водій до своєї улесливості. Він глянув на хусточку, чи не йде кров. Ще трохи юшило. Я вирішив послухатися його поради, і він одчинив двері та скочив з фургона. Ми тим часом мовчки перезиралися з Синком.

Скреготнули засуви, й бічна стінка нахилилась, утворюючи поміст. П'ятий з обслуги, Берт, завів коня й прив'язав його у найближчому стійлі. Водій знову підняв і закріпив борт.

Я скористався світлом, що осяяло середину фургона, і роздивився Чубчика. Моя підозра підтвердилась, але це тільки посилило здивування.

Водій сів у кабіну й запустив мотор.

Берт мовив:

— Тягніть його до виходу.

Мене не треба було спонукати.

Фургон рушив. Берт одхилив дверцята. Чубчик і його напарник звільнили мої руки, а Берт турнув у спину. Я опинився на землі тієї миті, коли фургон, набираючи швидкість, прямував до шосе. Мене врятувала жокейська спритність падати з коня.

Довго сидів на землі, дивлячись услід фургонові. Номер геть припав пилом, та все ж таки я встиг розгледіти літери АРХ.

«Лотос» стояв на обочині. Я підвівся, струсив землю й пошкутильгав до нього. Хотілося догнати фургон та простежити, куди він поїде.

Але передбачливий водій зробив так, щоб це мені не вдалося. Мотор «лотоса» довго не вмикався. Я підняв капот, щоб з'ясувати, у чім справа. Три свічки з чотирьох було вигвинчено, і тепер вони лежали рядком на кришці від циліндрів. Довелося згаяти цілих десять хвилин. До того ж іще руки тремтіли.

Отож я втратив надію наздогнати фургон чи хоч розпитати, куди він завернув. Сів знеможено до машини і взявся застібати сорочку. Краватка щезла.

Потім дістав автомобільний довідник та одшукав у ньому літери АРХ. Якщо вірити довідникові, фургон зареєстровано в Західному Сассексі. Коли, звичайно, той номер не фальшивий. Отож при бажанні можна було знайти й власника фургона. Хвилин із п'ятнадцять я напружено думав, потім увімкнув мотор і поїхав у Мейденхед.

Місто сяяло вогнями, хоча крамниці було вже зачинено. Двері поліцейського відділка стояли навстіж. Я зайшов і поспитав інспектора Лоджа.

— Ще не прийшов, — відповів черговий, глянувши на годинник. Було пів на сьому. — Він надійде за якусь мить, почекайте, коли у вас є час.

— То він так пізно розпочинає роботу?

— Так. Сьогодні він у нічній зміні. В суботу вистачає клопоту: дансинги, ресторани, часті автомобільні аварії.

Я посміхнувся у відповідь, сів і став чекати. Хвилин через п'ять з'явився Лодж, знімаючи на ходу пальто.

— Добривечір, Смолл, що тут новенького? — запитав у чергового.

— Он вас дожидається джентльмен, — вказав той у мій бік, — Чекає вже хвилин п'ять.

Лодж обернувся.

— Добрий вечір, — підвівся я.

— Вітаю, містере Йорк. — Він пильно глянув на мене, хоч не виказав здивування. Помітив мій розтерзаний комірець і підвів брови. Проте тільки сказав: — Чим можу служити?

— Ви дуже зайняті? — спитав я. — Коли маєте час, то я розповів би вам… як загубив свою краватку. — I затнувся, не бажаючи признаватися, що мене відлупцювали. Смолл нагородив мене зневажливим поглядом, вважаючи дурником, який хоче прохати поліцію допомогти одшукати якусь там паршиву краватку.

Та Лодж, що все миттю схоплював, сказав:

— Заходьте до кабінету, містере Йорк. — Він пішов попереду, повісив на гачок пальто й капелюх та запалив газовий камін, хоч його розжарене пруття не зробило затишнішою цю ущерть напхану теками кімнату.

Лодж всівся за столом, а я, як і минулого разу, навпроти. Він запропонував мені сигарету й підніс запальничку. Дим погамував моє збудження, і я подумав: з чого ж почати?

— Маєте щось нове у справі майора Девідсона? — запитав я.

— Боюсь, що нічого. Ця справа втратила нагальність. Учора ми обговорили її й проконсультувалися з вашим стюардом містером Кресвеллом. Згідно з вердиктом вашу розповідь вважають наслідком розбурханої уяви. Ніхто, окрім вас, не бачив дроту. Жолобинки на стовпах можуть бути од нього й од чогось іншого, а коли вони з'явилися, важко сказати. Я дійшов висновку, що вони частенько напинають дріт поміж заїздами, аби аматори з публіки не псували березових планок. — Він помовчав. — Сер Крес-велл каже, що, на думку декого з членів Національної ради кінного спорту, з якими він розмовляв, ви просто помилилися. Коли й бачили дріт, то він належав комусь із доглядачів.

— А вони допитали їх?

Лодж глибоко зітхнув.

— Старший над ними каже, що не полишав дроту на доріжці, але один з його людей надто старий, отож, можливо, він залишив дріт через забудькуватість…

Ми дивились один на одного в похмурій мовчанці.

— А як ви гадаєте? — спитав я.

— Вірю, що ви бачили дріт і що майор Девідсон загинув через нього. Є одне свідчення, яке я вважаю настільки важливим, що починаю вірити вам. Вартовий на ймення Томас Кук не з'явився по гроші, котрі належали йому за два дні. Досвід підказує мені, що це неспроста.

Лодж сардонічно всміхнувся.

— Я можу дати вам ще один доказ, що майор Девідсон упав не випадково. Але ви мусите повірити мені на слово…

— Кажіть.

— Хтось намагається попередити мене,