Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

— А ви не могли б спитати про це в Гунілли? — хитро сказав Малий, а сам подумав: «Нехай Гунілла розповість мамі, як усе було насправді, адже мама їй більше йнятиме віри!»

«Он воно що, то це Гунілла зіпсувала простирадло», — подумала мама. І зраділа, що її син — такий гарний хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб Гунілла сама призналася в усьому.

Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.

— Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? — сказала мама.

— Еге ж, люблю, — відповів Малий.

Мама знов почала читати газету, а Малий тихенько сидів у неї на колінах і думав собі про своє.

Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужче… маму, потім тата. Любить він ще Боссе і Бетан… Так, здебільшого він їх справді любить… особливо Боссе. Проте часом він такий сердитий на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайно, найкраще було б одружитися з мамою… але це, здається, неможливо.

І раптом Малому сяйнула думка, що дуже його стурбувала.

— Слухайте, мамо, — занепокоєно спитав він. — А коли Боссе виросте великий і помре, я повинен буду одружитися з його жінкою?

Мама здивовано відсунула від себе чашку з кавою.

— Чого це тобі раптом спало таке на думку? — спитала вона.

В її голосі бринів сміх, і Малий злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але мама наполягала:

— Чому ти так думаєш?

— Таж мені дістався старий велосипед Боссе, — пояснив Малий. — І його старі ковзани… І ті ковзани, що він катався, коли був такий, як я… Я доношую його старі піжами, капці і все інше…

— Ну, а старої жінки Боссе тобі не дістанеться, я твердо обіцяю, — поважно вже сказала мама.

— А чи не можна мені буде одружитися з вами? — спитав Малий.

— Очевидно, ні, — відповіла мама. — Адже я одружена вже з татом.

Так, це була правда.

— Як погано вийшло, що і я, і тато любимо вас, — незадоволено сказав Малий.

Мама засміялася і сказала:

— Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.

— Добре вам так казати, — зітхнув малий. — Ну що ж, доведеться одружуватися з Гуніллою. Нічого не вдієш.

І Малий задумався. Він міркував про те, що йому, певне, буде не так уже й приємно жити весь час разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й Бетан. За дружиною він би не нудьгував.

— Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану пса?

Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.

— Знаєш, Малий, — мовила вона, — я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся до школи.

— Ви завжди так, — з докором сказав Малий. — Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!

Сьогодні Малому було приємно йти до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.

Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайомі з Карлсоном.

— Він такий веселий, еге ж? — сказала Гунілла. — Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?

— Не знаю, — відповів Малий. — Він каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає — коли йому заманеться.

— Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні, — мовив Крістер. — Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?

— Звичайно, можна, — відповів Малий.

Раптом з’явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.

— Гляньте, який гарненький песик! — радісно вигукнув Малий. — Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!

Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого.

— Ох, який він гарний, — сказала Гунілла. — Ходи сюди, песику!

— Ні, він хоче йти зі мною, — сказав Малий і взяв цуценя за нашийника. — Він уже полюбив мене.

— Мене він теж полюбив, — сказала Гунілла.

Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика та називати його найніжнішими словами — виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними.

Малий враз загорівся божевільною думкою.

— Певне, йому ніде жити! — сказав він. — Певне, в цього песика немає господаря!

— Що ти вигадуєш! Звичайно, є, — мовив Крістер.

— Звідки ти знаєш, що є? — сердито спитав Малий. — Звідки, га?

Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!

— Ходи до мене, песику! — покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.

— Гляди, щоб він не пішов за тобою додому, — попередив Крістер.

— А я цього й хочу, — відповів Малий. — Нехай іде.

І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.

— Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе, — схвильовано сказав він.

Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.

Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого.

Діти кинулися за ним.

Малий нетямився з радощів.

— Він хоче жити в мене! — вигукнув він.

Цієї самої миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.

— Гей-гоп! — крикнув він. — Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть?

— Це ж не Йофа, хіба ти не бачиш? — сказав Малий. — Це мій собака.

— Ні, не твій, — заперечив Крістер.

— У тебе нема собаки, — озвалась і собі Гунілла.

— А от у мене там, нагорі, тисячі собак, — сказав Карлсон. — Найкращий у світі собачник — це…

— Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе, — перебив його Малий.