Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Duty free 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Duty free" автора Оксана Форостіна. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 46
Перейти на сторінку:
мужицькому обличчю, за яким тільки їх усіх і визнають, так, ніби їхні паспорти зачаровані, і їхні власні, акуратно вклеєні сумлінними службовцями фото перетворюються на ту саму, у всіх однакову, знимку плебейської фізіономії. Це спотворене обличчя так сильно приросло до країни, що будь-які спроби оскаржити істинність мармизи викликають достоту фізичний біль.

Коли вони трошки довше про це говорили, її образа виявлялася сильнішою за звичну іронічну поставу. Її ненависть до всього, що бодай якось було пов’язано з Радянським Союзом, була настільки сильною, що коли вона про це говорила, Елайджі згадувався епізод із фантастичного бойовика, де роз’їбошений на шматки робот з рідкого металу потім стікається й знову постає з живих ртутних крапель, він заражався від неї цим жахом. Він не знав, як передати цей жах і це нове розуміння жодною з відомих йому мов.

— Я нині, коли у маршрутці їхала, поруч зі мною сидів дідусь. Знаєш, із тих, кого водії не хочуть пускати, бо вони не платять за проїзд, тобто пускають, але при цьому обов’язково якусь гидоту їм скажуть. Я ось думала: цього діда все життя принижували. Спочатку поляки, бо він українець, потім москалі, бо він українець, а тепер ось українці, бо він старий немічний українець.

На початках Елайджа лише ввічливо слухав її — родинні, родові — історії образ та принижень. Трохи згодом, збентежений надто чітким поділом на чорне й біле, пробував стримати її радикалізм, додати півтонів, загалом витягнути її з цього нескінченного коловороту родинних травм, ураженої гідності, принизливих компромісів, навіть, сам до кінця того не усвідомлюючи, кинути до дідька цей тягар, який вона отримала від батьків, а ті — від своїх батьків, і так далі в каламутну темряву цієї сумної землі. Його ж власні тягарі вже майже сто років були надійно поховані на дні Атлантичного океану, і Ванда, звичайно так само цього не усвідомлюючи, докоряла йому безтурботним дитинством у наймогутнішій країні світу.

Як це не дивно, але, все менше розуміючи Ванду, Елайджа поступово зійшовся з її музикантами, які на початках сприймали його доволі прохолодно, вважаючи мажором і гальмом. У їхній системі координат він безперечно був мажором і гальмом, черговим Вандиним хвостом, але якось після концерту Елайджа взявся допомогти їм затягнути комбіки в машину, потім вони ще довго когось чекали на вулиці з рештою апаратури, купили в нічному магазині пива, курили, й чи через те, що довкола було темно, вистигала і пахла нагріта за день вулична зелень, а чи через те, що Ванда поїхала додому одразу після концерту, й він припинив смикатися, навіть сувора ритм-секція побачила в Елайджі нормального загалом мужика, який навіть уміє тримати в руках щось важче за ручку. Між ними потеплішало. Музиканти «Клубу галогенів» самі по собі були непоганими хлопцями, хіба забагато бухали. Бас-гітарист Мирон у миру працював у міській черепно-лицевій хірургії і регулярно жалівся, що через концерти доводиться пропускати найбільш напружені нічні зміни з п’ятниці на суботу і з суботи на неділю, що більше з ним ніхто не хоче мінятися чергуваннями, що концерти йому касу не перекривають. Через медичний бекґраунд та блідий вигляд усі називали Мирона Формаліном. Формалін постійно ліниво сварився з гітаристом Борманом. Здається, Бормана справді звали Борманом, у сенсі за паспортом, хоч мало хто у це вірив. Борман вчився з Вандою в одному класі. Як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей, однокласники пролетарського походження його завзято пиздили, тому їхній тандем із Вандою був цілком природним: вони втікали разом з уроків на пустирі або на вершину пагорба біля пивоварні, лежали на нагрітих сонцем бетонних будблоках, відчуваючи спинами через коричневу шкільну форму їхні заїржавілі гаки, вчилися курити, говорили про смерть та слухали в плеєрі Pink Floyd. Потім Борман вступив до Політехнічного, був кур’єром перших самвидавних газет — возив у наплічнику до Литви макети та привозив віддруковані тиражі. Він швидко одружився — як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей: був обеззброєний самим фактом, що може подобатися справжнім красуням і мати регулярне статеве життя, причому, на тверезо.

Спеціальність, яку здобув Борман, на початку 1990-х уже була непотрібна, він покрутився в кількох рекламних фірмах, створених друзями з самвидавівських кіл, і в результаті закінчив дизайнером макетів та батьком двох дітей, загрузлим у сімейних скандалах та вічно обвішаним десятибаксовими халтурами.

На барабанах у Ванди сидів Патлатий, найстарший з усіх дядечко, із зовнішністю Махатми Ганді, тільки що з тюремним татуюванням. Ванда в хвилини ніжності називала його Дєдушкою. Через героїчне хіпівське минуле, зокрема, досвід ув’язнення за зберігання наркотиків та тунеядство, а головне — за мудрість, решта групи пробачала йому послідовну російськомовність. Патлатий, попри те, що поєднував дзен-буддизм із відчайдушним випробовуванням власного організму горючими матеріалами, приносив групі багато практичної користі. Мережа зв’язків Патлатого охоплювала і хіпівський Пітер, де він колись грав із місцевими мастодонтами (кілька разів до Львова навіть приїжджало тамтешнє телебачення, аби відзняти Патлатого для якихось ювілейних документальних фільмів), і стару львівську фарцу, яка, почавши з джинсів, вінілів і валюти, знайшла себе на найбільш «хлібних» посадах, у тому числі в столиці. Ці останні зв’язки були особливо помічні: у місцевих ветеранів можна було вряди-годи перехопити грошей, а столичні кілька разів допомагали з ротаціями на своїх телеканалах та радіостанціях.

Формалін розповідав цинічні медичні анекдоти та історії з нічних чергувань, зокрема — про вибиті пательнями під час сімейних сварок щелепи та аншлаги в сезон весіль, коли до них у відділення привозили одразу з десяток постраждалих, про їхнє лідокаїнове покаяння, братання та суворі чоловічі поцілунки у розбиті морди. Вони сміялися, довкола шелестіла в темряві зелень, небо підсвічувала телевізійна вежа, час від часу бомжі стріляли у них цигарки та порожні пляшки з-під пива. Майже не було відчутно тої гіркоти, яку раніше Елайджа помічав у кожному з них, гіркоти, яка з’являється в голосі чоловіків, постійно змушених доводити оточенню, що те, чим вони займаються, це щось важливе, а не хуйня моржова. Коли нарешті під’їхала машина, аби забрати барабани Патлатого та розвезти їх усіх по домах, Елайджі було по-справжньому шкода, що ця ніч закінчилась. Він відмовився від місця в машині, вони обмінялися рукостисканнями, а Патлатий навіть поплескав його по плечу. Елайджі хотілося перейтися пішки через порожнє місто, він дивився на чорні куполи, впізнавав, як відпружнює бруківка під ногами, й уперше за багато часу думка про Ванду не змусила його здригнутися, ніби від згадки про неминучу поразку.

1 ... 16 17 18 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Duty free», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Duty free"