Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

In tabernis quando sumus,

Nescimus, quia est humus,

Ubi multus timet mortem,

Sed pro Baccho mittunt sortem.[15]

У темному куті хтось заворушився, зарипіла лавиця, чиясь постать присунулася ближче до світла, і Арсен побачив перед собою худого, немов мощі, жовтолицього чоловіка, вік якого важко було вгадати. Світло свічки додавало обличчю ще більше мертвецької жовтизни, очі хворобливо блищали, чоловік п'яно похитувався, придивляючись до Арсена.

— Хто ти? — спитав Арсен, обриваючи гру.

— Агасфер… — відказав худий чоловік.

— Агасфер? Але ж ти на єврея не схожий, чому називаєш себе ім'ям Вічного жида–скитальця, який не дозволив Ісусові перепочити у своєму дворі, коли той ішов на Голгофу…

— І ти Агасфер, хоч теж не єврей. Хіба не бурлакуєш? Весь народ наш — Агасфери. А за що покутуємо — чей же давали притулок і ляхам, і уграм, і литвинам…

Худий чоловік похитував головою і говорив тихо, ніби до себе самого:

— І ти у Вавілон прийшов. А навіщо? Бог тут давно сплутав усі язики, а русинський з'їв. Ага, ти думаєш, що знаєш мову, яку розуміють усі, — музику. Ха–ха!.. Ти ж іще не чув про новий артикул, який видав краківський біскуп… «Не причащати святими тайнами комедіантів, котрі волочаться по корчмах, — велить він. — Лише тих, які розпогіднюють чола королям, князям і магнатам, — тих причащати і щедро платити за працю». А ти гадав, що твою мову зрозуміють усі… Ні–і, тебе ще вчитимуть, сім куп віників поламають дидаскали на твоїй спині, поки ти заговориш по–їхньому. Чи, може, уже умієш говорити зрозумілою панам мовою?

— Не второпаю, про що ти…

— Второпаєш… Я теж гадав, що володію зрозумілою для усіх вавілонян мовою — фарбами на полотні. Але мене вигнали з цеху, бо я не хотів більше вельможам чола розпогоджувати, хоч раніше робив це залюбки. Хіба не я розписував спальню короля Ягайла у Краківському замку?

— Хто ж ти? — нахилився через стіл Арсен. Йому здалося, що він бачив колись цього чоловіка.

— Я покутник. Небіжчик, який за життя допустився гріхів, а на тому світі не має спокою. Я — на тому світі. Дитина, що вдарила маму в груди, стає покутником. Ситий багач, який взяв у бідного шматок хліба, — теж. Піп, которий узяв гроші, а служби не відправив. А за що я? Пику архієпископа намалював без лжі!.. Ха–ха… — Він, не питаючи, схопив Арсенів кухоль і спорожнив його до дна.

— Слухай, чоловіче, — простягнув до нього руку Арсен. — Ти не знаєш, бува, майстра Симеона Владику?

— А знаю. Він робить вітражі в католицькій катедрі і бере по двадцять грошів за вікно. Я не хотів… А ти йди, йди, розпогодь чоло королеві. Ягайло часто навідується до Вавілона… Чого так дивишся, Арсене, — скомороший Агасфере?

— Челядник… Яцько Русин? — вигукнув Арсен. — Що це трапилося з тобою…

— Впізнав… А я тебе — відразу. In tabernis quando sumus… Ти ж навчив нас цієї пісні… — прошепотів маляр, опустив на стіл сп'янілу голову й заснув.

— Корчмарю, — покликав Арсен вірменина, — постели нам обом.

…Погожий ранок кинув перехрещений тінями ґрат прямокутник світла на прічу, де спали, заховавши від холоду голови під благеньке рядно, Арсен і Яцько Русин. Тісна комірка, яку корчмар відступав на ніч за два гроші заблудам, гнітила низькою чорною стелею, з кам'яної долівки тягло зимовим холодом, хоч надворі почалася уже весна.

Арсен прокинувся. Висунув голову з–під рядна і, тепер при денному світлі, придивлявся до сусіди, усе ще ледве впізнаючи в його жовтому обличчі риси колись жвавого і веселого Яцька Русина, який не так давно вертався з Кракова із своїм майстром Симеоном Владикою в рангу челядника–товариша, сповнений райдужних мрій і зухвалих задумів. Після довгих літ учнівства і челядництва він відбув обов'язкову трирічну мандрівку і здобув право намалювати свій майстерштик[16], за який повинен отримати титул майстра. «То буде велике моє свято, — мріяв уголос Яцько, відміряючи довгі стадії[17] дороги з Кракова до Львова. — Ти посміхаєшся, Арсене, на все споглядаєш ніби зверху, хоч сам ненабагато старший за мене. З усього глузуєш. А я… Ти розумієш: настане день, коли котрийсь із наймолодших учнів обійде з пихою[18] усіх майстрів–малярів, золотників, ливарників, — закликаючи їх на сходку. Все товариство подивиться на мої малюнки, а вони будуть добрі, бо ж учився я не в когось там, а у самого Владики, і мене назовуть кунштмістром. І я поставлю братське пиво… Знову смієшся. Скоморох ти… Я знаю, що спочатку, як наймолодший майстер, ще з рік носитиму вино для братії, свічки буду гасити в каплиці і нести мари з домовиною, коли хтось, не дай Боже, помре. Але потім… Потім я стану поважним у Львові малярем, матиму своїх учнів, а мій куншт дасть мені славу і гроші…»

Арсен дивився на Яцька, чув його наївний хлоп'ячий голос і не міг повірити, що ті слова говорив цей самий схудлий від голоду й пиятики чоловік, вік якого важко вгадати. Ось він лежить, немов на смертному ложі, із складеними на грудях руками, довгий ніс загострився, оскалилися почорнілі зуби — що трапилося з ним?

Арсенові ув одну мить стало моторошно, що він лежить поруч з мерцем, він злегка штовхнув Яцька ліктем, той розплющив очі і хрипло прошепотів:

— Гавриле, угоднику Божий, витруси із своєї ліри хоч би чверть гроша, пошли хлопця у «Брагу», коли не маєш нічого в пляшечці. В горлі пече, душа росички просить…

— Я не Гаврило, Яцьку. Я — Арсен. Прокинься.

— А–а, — позіхнув Яцько. — Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навіть як і дасть, то вже таку літанію вичитає, що й келишка відхочеться: і гріх, і болість, і ганьба, і в рай не попаду, а щоб тобі Бог послав здоров'я, Гавриле, — я уже давно в раю.

— З яким Гаврилом ти далі базікаєш, та продери вже очі!

— З отаманом. Я у шпиталі, недужному храмі при Миколаївській церкві притулився… Ближче до Господа Бога. Там усякого грішного приймають, аби він лише був голий та босий. Опікальники в такий спосіб душі свої спасають, їсти раз на день дають, ескулапінок деколи навідується, ліки приносить, до лазні раз на тиждень посилає, а в неділю пресвітер