Володимир Лис - Графиня

Надворі я встиг подумати: дивно, що в Миросі картини не купили. І що треба було б запитати, як виглядає той чоловік, котрий стояв біля воріт.

Раптом я побачив його. Він стояв на іншому боці вулиці й пильно дивився на Миросин будинок. Я не знав і, здається, ніколи не бачив цього чоловіка. Але я здогадався, що це той самий, про якого мені казала Мирося.

Я підійшов до нього, привітався.

— Вибачте, а що ви продаєте? — спитав я.

— Звідки ви взяли, що я щось продаю? — чоловік років двадцяти п’яти чи трохи більше з колючими очима сердито зиркнув на мене.

— Ну, я подумав… Ви стоїте…

— Ідіть собі, куди йшли, — сказав чоловік. — Я тут просто чекаю.

— А кого, дозвольте поцікавитися?

— Я ж не питаю, куди і звідки ви йдете, — вже з притиском промовив чоловік і відвернувся.

Він мав рацію. Я шукав ще якісь слова й не міг знайти. Вже як я рушив далі, майнула думка: «Він чекає, доки Мирося піде з дому, щоб украсти картини. Саме вкрасти, бо вони вже ні для кого не мають ціни. Вкрасти й відразу спалити».

І все ж одне питання мусив йому задати і задав:

— Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

— Вашу картину? — витріщився він доволі природно. — Що ви маєте на увазі?

— Те й маю, — сказав я. — Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому я й питаю.

— Ах, ясен, — він мовби задумався. — Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. Так-так, пригадую. То ви її автор? Ви професійний художник?

— Вчитель малювання, — сказав я. — Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

— Чимось вона мені сподобалася, — сказав цей чоловік. — Вибачте, я мушу йти. Гадаю, ми ще зустрінемося. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

— Так, — відповів я і подумав, що цей чоловік бреше, але якось мовби нехотя, соромлячись своєї брехні. З цією думкою я й пішов далі.

А Маркові, до якого я йшов, таки погрібні були гроші, він сам питав мене, хто б міг купити таку дорогу рушницю. Здається, він казав, що коштує дарунок брата рівно тисячу доларів.

Я знав, і де живе Марко, і де він зберігає дорогоцінний скарб та патрони до нього. Сьогодні мною керувала логіка тих, хто грався зі мною, наче кіт зі сліпою мишкою, то чому б я не міг включитися в цю гру? Марко мав бути на весіллі в Смажуків, отож, саме час для здійснення задуманого. Знав мене й Марків пес, здоровенний собацюра, суміш дворняги і вівчарки, якого Марко намагався зробити мисливським собакою. Він гавкнув для порядку, потім закрутив хвостом. У сараї над дверима я намацав ключа, залишеного, либонь, для сина Маркового, шибайголови і малолітнього п’яниці, з якого Марко даремно намагався зробити футболіста, що мав грати у нашій містечковій команді.

Далі все було справою техніки. Я проник у будинок, зайшов до спальні, де над ліжком (ото вже звички) висіла новенька рушниця з блискучим дулом. У тумбочці біля ліжка я знайшов коробку з патронами і взяв собі два. Зарядив рушницю, прицілився у своє відображення в дзеркалі, постояв трохи, тоді поклав на тумбочку гроші і поспішно вийшов.

Все ж таки довго довелося мені сидіти у засідці. Я обрав дуже добре місце для здійснення свого задуму. Збоку від церкви, розташованої на невеликому пагорбі, швидше незначному підвищенні, розкинувся ставок, а біля нього — щось схоже на сквер. У тому сквері чи швидше просто гайку за кущами, прикритий ними і деревами, я й прилаштувався. Спочатку хотів для маскування захопити мольберта та інше художницьке причандалля, але потім подумав, що не варто. Для мене зовсім не мало значення — побачить мене хтось чи ні? Якщо ні, то й добре, я, може, ще встигну прийти на похорон Люби, покласти квіти до труни, побачити, як побиватиметься її мати. А от чоловік, напевно, здогадається, хто вчинив убивство.

Я нарешті дочекався приїзду весілля. Ще майже годину сидів, чекаючи, доки закінчиться вінчання. Майнула навіть думка, чи не піти й собі туди, всередину храму, й не бути присутнім на урочистості, а вже тоді, як священик оголосить молодих чоловіком і жінкою, тихенько вийти і повернутися сюди у засідку.

«Навіть для тебе це занадто», — сказав я собі.

Лишалося тільки уявляти, що відбувається там, всередині церкви. Але уявлялося зовсім не те, що там у цей час мало бути. Я побачив, як Люба, взявшись за руку зі своїм нареченим, піднімається над натовпом і літає, наче на картині Шагала.

Я побачив себе теж у церкві серед натовпу, що вражено спостерігає за молодими. «Ні, — прошептав я. — Ні, ні, ні».

Останнє стосувалося невідомо чого. Я опустив голову на куща, який став дряпати мені обличчя. Треба було вставати і йти, але не було сили підвестися.

Все було так, як і мало бути. Щось підказало мені, що треба підвести голову. А може, то я почув шум від людських голосів? Хоча навряд, я був надто далеко. Звідси натовп, що якраз виходив із церкви, видавався лише невеличкою строкатою юрбою. Зате в оптичний приціл я добре розгледів обличчя. Люба в білому весільному платті виглядала дуже ефектно. Плаття ледве закривало її груди, зате тяглося майже до самої землі. Її мускулистий наречений, а відтепер і повноправний чоловік, був у чорному дорогому костюмі з метеликом на шиї. Він задоволено посміхався. «Який контраст кольорів», — подумав я перш, ніж натиснути на курок.

Я почув постріл, побачив, як захиталася жінка у довгій білій сукні, як червоний колір псує білий, і відвів очі од холодного скла прицілу. Люди біля церкви метушилися і щось кричали. Але це вже мене зовсім не обходило. Я встав і спокійнісінько пішов додому з рушницею, закинутою на плече. Дорогою іноземною рушницею, з якої щойно вбив ту, котра нагадала мені, що моя творчість, а відтак і все життя, по суті, не має ціни. Та сума, в яку було оцінено мої картини, ставала відтепер завдатком до справжньої ціни за мої моторошні муки (і не лише душевні) та суд наді мною.

Дорогою я зустрів кількох людей, двоє з них спитали, звідки я ото йду з рушницею?

— З полювання, — відповів я.

Один з них, якого звали Петро Моляр, виявився аж надто допитливим. Звідки йду та де я полював, та на що? Ах, яка у вас гарна