Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

цей бік острова річка стала ширшою на багато миль, бо міссурійський берег — це суцільна стіна скель.

Вдень ми їздили по всьому острову на човнику. У гущавині лісу був прохолодний затінок, навіть коли сонце припікало на повну котушку. Ми так-сяк пробиралися поміж дерев, а деякі місця були так густо обплетені диким виноградом, що доводилось повертатися назад і шукати інший шлях. Ну, і на кожному поваленому дереві сиділи кролики, змії та інша живність; а після того, як вода постояла день-другий, вони від голоду стали такі сумирні, що просто під’їжджай і руками їх бери, кому хочеться; лише, звісно, не змій і не черепах — ці стрибали у воду. На горі, де була наша печера, вони аж кишіли. Якби ми захотіли, могли б собі завести скільки завгодно приручених звірів.

Якось увечері ми зловили невелику частину плоту — гарні соснові дошки. Ця частина була футів дванадцять завширшки і п’ятнадцять-шістнадцять завдовжки, а над водою дюймів на шість-сім виступав рівний міцний настил. Іноді вдень повз нас пропливали колоди, тільки ми не ловили їх: при денному світлі ми й носа не висовували з печери.

Іншого разу, перед самим світанком, ми причалили до верхнього кінця острова, і раптом бачимо: з заходу пливе до нас цілий будинок. Він був двоповерховий і добряче перехняблений. Ми під’їхали і забралися в нього — залізли у вікно верхнього поверху. Але було ще зовсім темно, нічого не видно; тоді ми вилізли, прив’язали човник і сіли чекати, поки розвидниться.

Ми ще й до нижнього кінця острова не доплили, як почало світати. Зазирнувши в вікно, ми роздивилися ліжко, стіл, два старих стільці, а ще на підлозі валялося чимало різних речей і на стіні висів одяг. У дальньому кутку лежало щось схоже на людину. Джим гукнув:

— Агов, ти!

Але той не поворухнувся. Потім я теж до нього гукнув. Тоді Джим сказав:

— Він не спить — він мертвий. Ти не йди сюди, я сам піду погляну.

Він заліз у вікно, підійшов до лежачого, нахилився, подивився і каже:

— Це мрець. До того ж зовсім голий. Його застрелили ззаду. Певно, днів зо два чи три, як він помер. Іди сюди, Геку, тільки не дивися йому в обличчя, бо дуже вже страшно.

Я вирішив зовсім на нього не дивитися. Джим прикрив його якимось старим ганчір’ям, але це було ні до чого: дивитися я на нього не збирався. На підлозі валялися старі, замусолені карти, порожні пляшки з-під віскі та ще дві маски із чорного сукна, а всі стіни були обписані лайливими словами і розмальовані вугіллям. На стіні висіли дві заношені ситцеві сукні, солом’яний капелюшок, якісь спідниці та сорочки, а ще чоловічий одяг. Ми багато чого перенесли до човника — все, що могло знадобитися. На підлозі валявся старий солом’яний капелюх, які носять хлопчаки; я його теж прихопив. А ще там лежала пляшка з-під молока, заткнута ганчіркою, щоб дитині смоктати. Ми хотіли взяти пляшку, але вона була розбита. Були ще обшарпана стара скриня і валіза зі зламаними застібками, обидві стояли відчинені, але нічого путнього в них не лишилося. З того, як валялися речі, було видно, що господарі тікали поспіхом і не встигли забрати всі пожитки.

Нам перепали: старий жерстяний ліхтар, великий ніж без руків’я, новенький кишеньковий ножик фірми Барлоу (такий ножик у жодній крамничці не купиш дешевше, ніж за півдолара), багато свічок, жерстяний свічник, фляжка, жерстяний кухоль, порвана ватяна ковдра, дамська сумочка з голками, шпильками, нитками, шматком воску, ґудзиками і рештою дріб’язку, топірець та цвяхи, вудочка завтовшки з мій мізинець, із величезними гачками, згорнута в сувій оленяча шкура, собачий ошийник, підкова, пляшечки з-під ліків, без ярликів; а коли ми вже зібралися йти, я знайшов досить пристойну скребачку, а Джим — старий смичок від скрипки та дерев’яну ногу. От тільки ремені відірвалися, а так дуже хороша нога, — правда, мені задовга, а Джиму закоротка. А другу ногу ми так і не знайшли, скільки не шукали.

Так що, загалом, здобич у нас була непогана. Коли ми зібралися відпливати від будинку, вже зовсім розвиднилось. Ми були на чверть милі нижче від острова; я наказав Джиму лягти на дно човника і накрив його ватяною ковдрою, бо якби він сидів, здаля було б видно, що це негр. Я почав правувати до іллінойського берега з таким розрахунком, щоб нас віднесло на півмилі вниз за течією, потім тримався під самим берегом, у смузі стоячої води. На острів ми повернулися без жодних пригод, нікого не зустрівши.

Розділ X

Після сніданку мені закортіло поговорити про мерця та про те, як його вбили, але Джим не захотів. Він сказав, що цим можна накликати біду, а крім того, як би той мрець не внадився до нас швендяти ночами — адже людина, котру не поховали, швидше буде всюди тинятися, ніж та, що упокоїлась і лежить собі спокійно у своїй могилці. Це, певно, було правильно, тож я вирішив не сперечатися, але все одно думав про це: цікаво було б дізнатися, хто його застрелив і нащо.

Ми добре обдивилися одяг, який нам дістався, і знайшли вісім доларів сріблом, зашиті в підкладку старого пальта з попони. Джим сказав, що ці люди, певно, вкрали пальто: якби вони знали про зашиті гроші, то не покинули б його. Я відповів, що, мабуть, вони ж убили і власника, але Джим не хотів про це говорити. Я йому сказав:

— Ось ти думаєш, що це не до добра, а що ти казав позавчора, коли я приніс зміїну шкіру, яку знайшов на вершині гори? Ти казав, що нема гіршої прикмети, ніж узяти до рук зміїну шкіру. А що поганого сталося? Ми он скільки всього набрали, ще й вісім доларів отримали! Хотів би я, щоб у нас кожен день була така біда, Джиме!

— Нічого це не означає, синку, нічого не означає. Ти не дуже радій. Біда попереду. Згадаєш мої слова: вона ще попереду.

Так воно і сталося. Ця розмова в нас була у вівторок, а в п’ятницю після обіду ми лежали на травичці біля прірви; у нас закінчився тютюн, і я пішов у печеру, щоб узяти ще, і наткнувся там на гримучу змію. Я її вбив, згорнув у кільце та поклав Джиму на ковдру: думаю, оце буде забава, коли Джим знайде у себе на постелі змію! Але, звісно, до вечора я про