Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

неї зовсім забув. Джим ліг на ковдру, доки я розводив багаття, а там виявилася подружка вбитої змії і вкусила Джима.

Джим підскочив та як закричить! І перше, що ми побачили при світлі, була ця гадина: вона згорнулася кільцем і вже приготувалася знову кинутися на Джима. Я її тієї ж миті прибив палицею, а Джим ухопив батькову сулію з віскі та давай хлебтати.

Він був босоніж, і змія вкусила його за п’ятку. А все тому, що я, дурень такий, забув: якщо десь лишити мертву змію, її подружка обов’язково туди приповзе й обів’ється навколо неї. Джим мені звелів відрубати зміїну голову і викинути, а тоді зняти зі змії шкіру й підсмажити шматочок м’яса. Я так і зробив. Він з’їв і сказав, що це мусить його вилікувати. І ще він наказав мені зняти з неї тріскачку й прив’язати йому до руки. Тоді я тихенько вийшов із печери і закинув обох гадюк подалі в кущі: мені зовсім не хотілося, щоб Джим дізнався, що все це сталося через мене.

Джим усе прикладався до пляшки, і час від часу на нього щось находило: він раптом починав крутитися й верещати, як різний, а тоді отямиться — і знову за сулію.

Його ступня добряче розпухла, і вся нога вище від ступні теж; а тоді потроху почало діяти віскі. Ну, думаю, тепер йому буде легше. Хоча, як на мене, краще зміїний укус, ніж батькова сулія.

Джим пролежав чотири дні та чотири ночі. Потім нога стухла, і він видужав. Я вирішив, що ні за які гроші більше не доторкнуся до зміїної шкіри, бо ж он що з цього виходить. Джим сказав, що наступного разу я йому, певно, повірю: брати до рук зміїну шкіру — це настільки погана прикмета, що гірше не буває; може, це ще й не кінець. Він сказав, що в сто разів краще побачити місяць-молодик через ліве плече, ніж доторкнутися до зміїної шкіри. Ну, я тепер і сам так почав думати, хоча раніше вважав, що не буває більш дурного та необережного вчинку, ніж подивитися на місяць-молодик через ліве плече. Старий Хенк Банкер один раз так подивився та ще й хизувався цим. І що? Не минуло і двох років, як він на п’яну голову гепнувся із дроболиварної башти й розбився, можна сказати, з нього лише пляма лишилась; його запхнули межи двох дверей замість домовини і, кажуть, так і поховали; сам я цього не бачив, але чув від батька. Але сумнівів нема — сталося це тому, що він дивився на місяць через ліве плече, як останній дурень.

Ось так минали дні за днями, і річка знову спала і ввійшла в береги. Ми тоді першим ділом насадили на великий гак оббілованого кролика, закинули волосінь у воду і спіймали сома завбільшки з людину; завдовжки він був шість футів і два дюйми, а важив фунтів двісті. Ми, звісно, навіть витягнути його не могли: він нас закинув би аж у Іллінойс. Ми просто сиділи та дивилися, як він рвався і метався, доки не здох. Потім у нього в шлунку ми знайшли мідний ґудзик, круглу кульку й багато всякої всячини. Ми розрубали кульку сокирою, і в ній виявилася котушка. Джим сказав, що, певно, вона пролежала в риб’ячому шлунку дуже довго, якщо встигла так обрости і стати кулькою. По-моєму, більшої рибини в Міссісіпі ще ніколи не ловили. Джим сказав, що такого великого сома ще не бачив. У місті він би продав його за гарні гроші. Таку рибу там на ринку продають на фунти, і покупців знаходиться чимало: м’ясо сома біле, як сніг, і його добре смажити.

Наступного ранку щось мені стало нудно і захотілося якось розважитись. Я сказав Джиму, що, мабуть, переправлюсь через річку і вивідаю, що там робиться. Джиму ця думка сподобалась; він порадив лише, щоб я дочекався темряви, а в місті не хляпав вухами. Тоді подумав ще трохи і запропонував мені взяти мені щось зі старих лахів і перебратися дівчинкою. Це теж була слушна думка. Ми вкоротили одну із ситцевих суконь, я закотив штани до колін і вліз у неї. Джим застібнув на спині всі гачки, і сукня виявилась якраз по мені. А ще я надягнув солом’яний капор, зав’язав стрічки під підборіддям, так що заглянути мені в обличчя стало зовсім неможливо — наче у комин. Джим сказав, що тепер мене навряд чи хтось упізнає навіть вдень. Я вправлявся цілий день, щоб звикнути до жіночого вбрання, і потроху почав почуватися в ньому досить вільно. Тільки Джим зауважив, що дівчата ходять не так; а ще він сказав, щоб я припинив задирати сукню і пхати руки в кишені. Я послухався, і далі все пішло на лад.

Коли стемніло, я поїхав у човнику вверх за течією, тримаючись ближче до іллінойського берега. Я переправився у місто трохи нижче від пристані, й течією мене знесло до околиці. Там я прив’язав човника й пішов берегом. У маленькій хатинці, де дуже давно ніхто не жив, тепер горіло світло, і мені дуже захотілося дізнатись, хто це там поселився. Я підкрався ближче і зазирнув у вікно. Жінка років сорока сиділа за простим сосновим столом і плела при свічці. Обличчя було мені незнайоме: певно, вона недавно сюди переїхала, бо всіх жителів міста я знав. Але це було навіть добре, бо в мене вже почали жижки труситися: нащо, думаю, я взагалі припхався? Адже мене можуть впізнати по голосу. А якщо ця жінка хоч два дні прожила в такому маленькому містечку, як наше, вона, звісно, зможе розказати мені все, що треба. Я постукав у двері й дав собі слово ні на мить не забувати, що я дівчинка.

Розділ XI

— Заходьте! — сказала жінка, і я зайшов. — Сідай сюди, на стілець.

Я сів. Вона оглянула мене з ніг до голови своїми маленькими блискучими оченятами і запитала:

— І як тебе звати?

— Сара Вільямс.

— А де ти живеш? Десь поблизу?

— Ні, в Гукервіллі, це за сім миль звідси, вниз по ріці. Я всю дорогу йшла пішки і дуже стомилася.

— Та й зголодніла теж, я так думаю. Зараз щось тобі знайду.

— Ні, не треба. Я була така голодна, що зайшла на ферму за дві милі звідси, і тепер вже їсти не хочу. Ось чому я так пізно. Моя мама лежить хвора, грошей у нас немає; я