Жюль Верн - 20 000 льє під водою

така міжнародна міміка, яка означає: «Я голодний! Нагодуйте мене». До чого тут мова? Це ясно і у Квебеку, і в Паумоті, і в Парижі, навіть антиподи зрозуміли б. А ці… навіть не знаю, як їх назвати!

— Е ні! — не погодився Консель. — Часом доводиться мати справу з такими нетямущими особами…

Раптом двері нашої камери відчинилися. Увійшов стюард. Він приніс нам одяг: куртки і морські штани, пошиті з якоїсь дивної тканини. Я хутко одягнувся і мої друзі також. Дивно, що запропонований нам одяг підійшов усім за розміром. А тим часом стюард — німий як риба, а може, й глухий — накрив на стіл і навіть поставив три прибори.

— Наші справи йдуть на лад, — промовив Консель. — Приємний початок!

— Таке скажете! — заперечив злопам'ятний гарпунер. — На чорта нам їхні делікатеси? Фе: печінка черепахи, філе акули, відбивна з морської собаки!

— А давайте скуштуємо! Цікаво, чим нас пригощатимуть? — запропонував Консель.

Страви, прикриті срібними ковпаками, були акуратно розставлені на столі, застеленому скатертиною. Приємно було відчувати, що ми маємо справу з цивілізованими людьми, а не якимись дикунами. Якби ми втратили пам'ять і забули, як сюди потрапили, то можна було б уявити, що ми обідаємо в ресторані готелю «Адольфі» у Ліверпулі або у «Ґранд-Готелі» у Парижі. Зауважу, що до столу не подали ані хліба, ані вина. Натомість нам подали воду, свіжу, прозору і смачну, проте то була лише вода, і це дуже не сподобалося Неду Ленду, який звик до міцніших напоїв. Окремі запропоновані нам страви я впізнав — рибні, приготовлені дуже смачно. Але деякі страви досі мені не випадало куштувати. Я навіть не міг визначити, рослинного чи тваринного вони походження! Сервірування столу вирізнялося вишуканістю. На кожному предметі столових приборів — виделках, ложках, ножах, тарелях — було вигравірувано ініціал у півкрузі. Точне факсиміле мало такий вигляд:

Рухомий у рухомому! Такий девіз ідеально підходив для цього підводного судна за умови, що прийменник «in» перекласти як «y», а не «a». А літера «N», мабуть, була ініціалом таємничого господаря океанських глибин!

Нед із Конселем не забивали собі голову і пожадливо накинулися на їжу Я також був голодний як вовк, тому поглинав усе підряд.

Якщо врахувати, що ми п'ятнадцять годин не мали у роті нічого крім солоної води, то не дивно, що спорожнили майже все люб'язно запропоноване частування. Набивши шлунок, я трохи розслабився і думки мої стали світлішими: тепер я був спокійний за наші долі. Від ситої трапези і спокою нас здолав сон. Та це й не в дивовижу після такої важкої боротьби за життя минулої ночі, яка, здавалося, ніколи не зміниться світанком. Ми були виснажені.

— Їй же-бо! Я б залюбки трохи поспав, — сказав Консель, позіхаючи.

— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд, піднімаючись з лавки.

Обидва мої супутники вляглися на циновки, розіслані просто на долівці каюти, і миттєво заснули.

Я міг лише позаздрити їм. Мені начебто й хотілося спати, я був виснажений не менше за них, та ще й ситий, але не міг так просто лягти і заснути. Тисячі думок штурмували мій мозок, тисячі запитань поставали переді мною, тисячі образів не давали зімкнути повіки! Де ми? Від кого залежить наше майбутнє? Хто і що наділене такою надприродною силою? Я відчував, чи то просто уявляв, що судно занурюється у глибинні пласти океану. Я уявляв собі цілі армії невідомих тварин, які дуже гармоніювали з цим підводним човном, вони були такі ж могутні, рухливі й грізні, як він. А коли Морфей все ж здолав мій неспокій, то мене почали мучити жахи. Лише через певний час я поринув у глибокий сон.

Розділ дев'ятий

Нед Ленд розлючений

Скільки часу я проспав, не знаю. Мабуть, досить довго, тому що прокинувся сам і почувався пречудово. Мої товариші ще мирно посопували, я ж більше спати не міг. Я підвівся зі свого твердого ложа і став досліджувати нашу камеру. За час мого сну тут нічого не змінилося. Тюрма як тюрма, бранці як бранці! От лише було прибрано зі столу. Ніщо не віщувало позитивних змін. Мене мучила нав'язлива думка: скільки ще часу ми будемо змушені нидіти в цьому підводному казематі?

Непевне майбутнє мені здавалося ще страшнішим від того, що поступово мені почало бракнути повітря. Я відчув, як мені стискає груди. Це не можна було пояснити вчорашніми видіннями, бо всі жахи минули зі сном, а дихати ставало дедалі важче. Я буквально задихався. І хоча наша камера була досить просторою, мабуть, ми спожили левову частку кисню в приміщенні. Наукові підрахунки такі: одна людина впродовж години використовує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря.

Тому повітря, що містить таку ж кількість видихуваного вуглекислого газу, стає непридатним для дихання.

Настала потреба освіжити повітря у нашій камері і, ймовірно, в усьому підводному човні.

І тут я потонув у новій лавині запитань без відповідей. Що робить у подібних випадках екіпаж цього судна? Може, вони отримують кисень хімічним способом: наприклад розпеченням бертолетової солі з одночасним поглинанням вуглекислого газу повітря хлористим калієм? Але це не універсальний спосіб, адже запаси хімічних речовин вичерпуються, їх необхідно періодично поповнювати. Отже, ці люди мусять мати зв'язок із землею. Не виключена можливість, що вони вдовольняються стиснутим повітрям, яке зберігається в особливих резервуарах? Але тоді дихати їм доводиться дуже економно! Хто їх знає! Можливо, вони мають якийсь невідомий науці кисневий апарат? А може, все значно простіше: вони піднімають судно на поверхню океану, і роблять те саме, що й кити — дихають свіжим повітрям і запасаються ним на деякий час? Чому б і ні, це ж легко, і яка економія, а основне — незалежність від берега!

Дихати стало настільки важко, що мені вже було байдуже, як саме вони поповнюють запаси кисню, головне, аби лише не забули поділитися з нами!

Я намагався дихати частіше, втягуючи в себе залишки кисню, які вичерпувалися дуже швидко. І раптом на мене повіяло морем: струмінь чистого, насиченого морськими запахами повітря увірвався в наш каземат. Це було життєдайне, наповнене йодистими речовинами, морське повітря! Я на повні груди вдихнув цього чудодійного, рятівного повітря. Тієї ж миті я відчув легкий поштовх і нерізку, та все ж відчутну, бортову хитавицю. Таки-так! Остання моя версія щодо поповнення кисню на борту виявилася правильною: сталеве страховисько, як і кити, спливало на поверхню подихати свіжим повітрям! Отже, тепер