Роджер Желязни - Знамення Долі

Я просто намагаюся знайти найлегший вихід з положення. Але мені необхідні додаткові дані, щоб вкласти їх у нього, а отже, потрібно було добути ці дані.

Колесо-Привид. В даний момент я гостро потребував нової інформації. У мене були Карти і щоденник, але грати з Картами я більше не мав наміру, тим більше, що перша ж спроба виявилася своєрідною пасткою. Найближчим часом я вивчу щоденник, хоча первісне враження підказувало мені, що я навряд чи дізнаюся з нього ще щось корисне.

Записи Мелмана носили занадто суб'єктивний характер. Мені слід було повернутися до нього додому, щоб як слід оглянути квартиру, на випадок, якщо я пропустив що-небудь істотне. Потім… мені необхідно зв'язатися з Люком і з'ясувати, чи не може він повідомити мені щось нове — значення може мати саме дрібне зауваження. Так…

Я зітхнув. Ще якийсь час я сидів і дивився на річку, допиваючи чай.

Потім я провів Фракіра над пригорщею грошей і відібрав достатню кількість трансформованих ним знаків, щоб вистачило заплатити за їжу.

Пора було бігти назад.

5

Неспішно підтюпцем я біг уздовж вулиці, зупинившись лише навпроти своєї машини. Я насилу її впізнав.

Кузов був рясно покритий пилом, попелом і слідами висохлого посліду. Як довго я був відсутній? Я ще не намагався прикинути тимчасової диференціал між цим місцем і тим, де я побував, але машина моя мала вид, немов простояла тут принаймні місяць, хоча все ніби було цілим. Ніхто не спробував розбити скло або…

Поглядом я пройшовся за машину. На те місце, де раніше стояв будинок, що поєднував склади Брута і житло покійного Віктора Мелмана… Зараз там вже нічого не стояло.

Кут кварталу займав кістяк із обгорілої закопченої цегли з обваленими балками перекриттів і частково уцілілими стінами. Я попрямував до нього.

Обійшовши згарище з усіх боків, я оглянув, що там залишилося. Сірі смуги патьоків вказували, що вода і піна з пожежних помп давно вже випарувалася. І гаром пахло не дуже сильно.

Невже це моїх рук справа? Те багаття у ванній… Навряд чи, подумав я. Мій вогник був занадто малий, та й досить добре локалізований, без всяких ознак розповсюдження, поки я за ним дивився.

Поки я розглядав руїни, мимо прокотився на зеленому велосипеді якийсь хлопчина. Через кілька хвилин він повернувся і загальмував приблизно в десяти футах від мене. На вигляд йому було років десять.

— А я бачив, як він горів, — раптом з гордістю оголосив він.

— Так? І коли це було? — Запитав я.

— Три дні тому.

— Відомо, від чого почалася пожежа?

— Там на складі була якась речовина… щось лег… лег…

— Легкозаймисте?

— Ага, — відповів він.

Він продемонстрував у широкій посмішці відсутність передніх зубів.

— Може, хтось спеціально підпалив, щоб отримати страховку або ще що.

— Справді?

— Ну так. Мій тато говорить, що у них, видно, на цьому складі справи йшли погано.

— Так, таке буває, — погодився я. — А що, ніхто не постраждав?

— Кажуть, що начебто художник згорів, який жив нагорі, тому що його не знайшли і сам він не оголошувався. Але ніяких скелетів або кісток потім не знайшли. Добре горіло, довго.

— Вночі чи вдень?

— Вночі. Я он звідти дивився.

Він показав на протилежний бік вулиці, в тому напрямку, звідки я прийшов.

— Багато води вони в нього влили.

— А ти не бачив, ніхто з будинку не вибігав?

— Ні, — відповів він. — Але я сюди прийшов, коли вже здорово горіло.

Я кивнув і повернувся до своєї машини.

— Як ви думаєте, в такому вогні кулі б вибухнули? — Несподівано запитав він.

Я знову повернувся до нього.

— Тобто як? — Перепитав я. — Звичайно ж, вони б вибухнули.

— А ось і ні. Вони не вибухнули! — І він посміхнувся своїм щербатим ротом.

Він став копатися в кишенях.

— Ми з хлопцями вчора грали там, — пояснив він — І ми знайшли цілу купу набоїв.

Він розкрив долоню і показав мені кілька металевих предметів.

Я ступив до нього. А він тим часом сів навпочіпки, поклав один з цих металевих предметів на тротуар, потім схопив камінь, який валявся неподалік і розмахнувся.

— Не бий! — Крикнув я, але було вже пізно.

Камінь ударив по гільзі, але нічого не відбулося.

— Ти міг поранитися… — Повчально почав я.

Хлопчисько перебив мене:

— Нє-а… вони не вибухають… — В його голосі чулося неприховане співчуття. — Навіть рожевий порошок ніяк не виходить запалити. У вас є сірники?

— Рожевий порошок? — Запитав я.

Він відклав убік камінь і розглядав сплющену гільзу, крізь тріщину якої сипалася цівка рожевого порошку.

Я нахилився і помацав незрозумілу речовину, потер її між пальцями і навіть понюхав. Я навіть спробував її на язик. Чорт знає, що це було таке…

— Ось! — Задоволене вираз на обличчі хлопчини від виробленого ефекту говорило саме за себе. — Смішно, правда? Я думав, що порох сірого кольору.

— Та вже… Теж ніяк не збагну, що це таке, — погодився я. — І не горить, кажеш?

— Нє-а. Ми пробували насипати трохи на газету і підпалити. Порошок плавиться і тече. І все.

— У тебе не знайдеться пара зайвих?

— Взагалі-то є… — Без особливого ентузіазму відповів він.

— Я дам тобі долар.

Тоді він знову показав мені діру в передніх зубах, і його рука моторно зникла в бічній кишені джинсів. Я ж прогнав Фракіра над пригорщею монет з віддзеркалення і витягнув долар. Хлопчина подав мені два закопчених патрони.

— Спасибі, — посміхнувся він.

— Будь ласка, — відповів я. — А більше нічого цікавого ви не знайшли?

— Нє-а. Тільки сажа і попіл.

Я заліз у машину і включив двигун. Потім я помив її в першому ліпшому пункті техобслуговування, тому що двірники тільки розмазували сажу і бруд по вітровому склу. Поки моторні щупальця гумових миючих валиків обмацували машину крізь штормове море пінистої води, я перевірив, чи на місці сірникова коробка, яку мені дав Люк. Вона була на місці.

Відмінно. Я попрямував до будки таксофона.

— Алло, мотель «Нью-Лайн» слухає, — відповів мені чоловічий голос.

— Пару днів тому у вас знімав кімнату Люк Рейнард, — сказав я. — Я хотів би дізнатися, чи не залишив він мені листа або записки. Моє ім'я Мерль Корі.

— Одну хвилину…

Послідувала пауза, потім почувся шурхіт.

— Так, є.

— Що там написано?

— Це запечатаний конверт. Я б не хотів…

— Гаразд. Я зрозумів. Я заїду.

І я заїхав. У холі за столом я виявив людину з уже знайомим мені голосом.

Я назвав себе і попросив віддати листа. Молодий чоловік