Томас Манн - Доктор Фаустус

разу сказав мені, що дев'ятнадцяте сторіччя було, мабуть, надто зручною добою, бо людство ніколи так тяжко не розлучалося з поглядами і звичаями минулої епохи, як наше покоління.

Я вже мимохідь згадував про ставок, оточений плакучими вербами, до якого від Бухеля було йти всього хвилин десять. Він звався Коров'ячим Жолобом, мабуть, тому, що був довгастої форми, і тому, що корови ходили туди на водопій. Вода в ньому чомусь була на диво холодна, купатися там ми зважувались тільки після обіду, коли сонце вже добре прогрівало її. Ми любили ходити до ставка не навпростець, а через пагорб — тоді ця прогулянка тривала вже цілих півгодини. Пагорб той, без видимої підстави, але, мабуть, дуже давно, називали Сіонською горою. Узимку — я, правда, рідко приїздив туди в цю пору — з нього було гарно спускатися на санках, а влітку з його «вершини», де в затінку крислатих кленів на громадський кошт споруджено лавку, відкривався широкий, чудовий краєвид, яким надвечір у неділю ми часто милувалися разом з усією родиною Леверкюнів.

Тут я повинен зробити одне зауваження. Рамка, в яку Адріан пізніше, вже зрілою людиною, оправив своє життя, поселившись у Нічичирків на хуторі Пфайферінг біля Вальдсгута у Верхній Баварії, дивовижно нагадувала, навіть повторювала все, що його оточувало в дитинстві,— і навколишній краєвид, і домашній устрій; інакше кажучи, лаштунки, серед яких у зрілому віці жив Адріан, химерним способом відтворювали обставини, серед яких минули його ранні роки. Мало того, що поблизу Пфайферінга (чи Пфеферінга, написання твердо не встановлене) височів пагорок з громадською лавкою, який, правда, звався не Сіонською горою, а Римським пагорбом, і майже на такій самій відстані від хутора, як Коров'ячий Жолоб, був ставок Довгий Кадовб із такою ж холодною водою, а й будинок, садиба, родинні стосунки там разюче скидалися на бухельські. На подвір'ї у Пфайферінзі росло дерево, яке теж трохи заважало і яке так само не рубали задля літнього затінку, — тільки то була не липа, а берест. Хоч треба зазначити, що з погляду архітектури дім у Пфайферінзі дуже відрізнявся від бухельського, бо то була стара монастирська будівля з грубими стінами, глибокими, склепистими віконними проймами і трохи затемними коридорами. Але й тут, як і там, нижні кімнати просякли запахом тютюну з господаревої люльки, і тут господар і господиня, пані Нічичирк, були «старими батьками»; він — довгобразий, мовчазний, поважно-спокійний хлібороб, вона також уже літня, може, трохи огрядніша, ніж хотілося б, але напрочуд пропорційної статури, з гарними руками й ногами, завжди гладенько зачесана, жвава й енергійна; був у них і дорослий син-спадкоємець на ім'я Гереон (не Георг), юнак із дуже поступовими поглядами на господарські справи, захоплений новими машинами, й чимало молодша за нього дочка Клементина. Дворовий пес у Пфайферінзі також умів сміятися, хоч звався, принаймні спочатку, не Зузо, а Кашперль, — тому тільки спочатку, що їхній пожилець мав на це свої власні погляди, і я був свідком того, як під його впливом прізвисько Кашперль помалу відійшло в царину спогадів і пес нарешті сам почав охочіше відгукуватись, коли чув назву «Зузо». Другого сина Нічичирки не мали, від чого схожість не зменшувалась, а навпаки, збільшувалась, — бо ким же був би той другий син?

Я жодного разу не говорив із Адріаном про весь цей настирливий паралелізм: спершу промовчав, а тому потім уже не випадало заводити таку розмову; але мені це ніколи не подобалося. Вибір пристановища, яке так докладно відтворює колишню домівку та її оточення, намагання сховатися в давно минулому, в дитинстві чи принаймні в тому, що нагадує його бодай зовні, може свідчити про глибокий слід у серці, залишений тим щасливим минулим життям, але частіше зраджує тяжкий душевний стан людини. У випадку з Леверкюном це ще більше дивувало тому, що я ніколи не спостерігав у ньому особливої любові до батьківського дому, — він рано і без видимої туги покинув його. Може, це штучне «повернення» було тільки грою? Ні, не можу повірити. Все це швидше нагадує мені одного мого знайомого: він був кремезний і бородатий, але такий чутливий, що коли хворів — а він часто хворів, — то звершався лише до фахівця з дитячих хвороб. До речі, той лікар, якому він тільки й довірявся, був такий малий на зріст, що до дорослого хворого в буквальному значенні цього слова не дотягався, тому хоч-не-хоч став педіатром.

Мабуть, найрозважніше буде самому визнати, що цей анекдот про чутливого пацієнта й дитячого лікаря — зайвий відступ, бо ні той, ні той більше взагалі не з'являться в моїх нотатках. Якщо це моя провина і якщо я й так уже безперечно завинив тим, що уліг своїй схильності забігати наперед і завчасу розповів про Пфайферінг і Нічичирків, то прошу ласкавого читача взяти до уваги, що сталося так через тривогу, яка не полишає мене від тієї хвилини, коли я взявся за цей життєпис, — і не тільки тоді, коли я тримаю в руках перо. Я вже багато днів працюю над цими нотатками, але хай мої намагання надати фразам певної врівноваженості і знайти думкам відповідну форму не введуть читача в оману — я ні на хвилину не перестаю хвилюватися, навіть рука в мене тремтить, і моє письмо, завжди тверде й виразне, стає нерівним і не зовсім чітким. Проте я сподіваюся, що згодом читач не тільки зрозуміє таке душевне збурення, а сам надовго відчує його.

Я забув згадати, що на хуторі Нічичирків, пізнішому пристановищі Адріана, була також — цим я вже напевне нікого не здивую — корівниця налитими, мов бджолині соти, грудьми й вічно замащеними в гній босими ногами, так само схожа на Ганну з Бухеля, як усі корівниці схожі одна на одну: звалася вона Вальпургією. Та мова тут не за неї, а за її праобраз Ганну, з якою малий Адріан приятелював через те, що вона любила співати і влаштовувала з нами, дітьми, невеличкі проби хорового співу. Дивно: Ельсбет Леверкюн, маючи гарний голос, з якоїсь незрозумілої сором'язливості не зважувалась співати, а ця просякнута духом стайні наймичка, нітрохи не бентежачись, співала нам увечері на лавці під липою верескливим голосом — слух вона, правда, мала добрий — усіляких народних, солдатських і вуличних пісень, жалісливих або моторошних. Ми швидко запам'ятовували слова й мелодію і потім співали разом з нею. Нам припадав перший голос, а сама вона дуже гучно, хвалькувато брала другий, починаючи з терції, потім, бувало, перескакуючи в нижню квінту й нижню сексту. Співаючи,