Олександр Мелентійович Волков - Чарівник Смарагдового міста

Дівчинка підбадьорилась і відповіла:

— Я — Еллі, маленька і слабка. Я прийшла здалеку і прошу вашої допомоги.

Очі знову повернулися в орбітах і застигли, дивлячись убік; здавалося, вони хотіли глянути на Еллі, проте не могли.

Голос запитав:

— Звідки у тебе срібні черевички?

— Із печери злої чаклунки Гінгеми. а неї впав мій будиночок, розчавив її, і тепер славні Жувани вільні…

— Жувани звільнені? — пожвавішав голос. — І Гінгеми більше немає? Приємна звістка! — Очі Голови завертілися і нарешті втупились у Еллі. — То чого ж ти від мене хочеш?

— Відправте мене додому, в Канзас, до тата й мами…

— Ти із Канзасу? — перебив її голос, і в ньому залунали добрі людські нотки. — А як там зараз… — Але раптом голос змовк й очі відвернулись від Еллі.

— Я з Канзасу, — повторила дівчинка. — Хоча ваша країна і чудова, я не люблю її, — хоробро вела вона далі. — Тут на кожному кроці чатує небезпека.

— А що з тобою трапилося? — поцікавився голос.

— Дорогою на мене напав Людожер. Він мене з'їв би, якби не врятували вірні друзі, Страшило та Залізний Дроворуб. А потім за нами гнались шаблезубі тигри… А потім ми потрапили на жахливе макове поле… Ой, то справжнє сонне царство! Ми з Левом і Тотошком поснули там. І якби не Страшило, та Залізний Дроворуб, та ще миші, ми спали б там доти, доки й не померли б… Та щоб розповісти про все це, мало й дня. Тому я вас прошу: виконайте, будь ласка, три заповітних бажання моїх друзів, і коли ви їх виконаєте, то й мене вам доведеться повернути додому.

— А чому я повинен повертати тебе додому?

— Бо так записано у чарівній книзі Вілліни…

— А, то добра чарівниця Жовтої країни, чув про неї, — мовив голос. — Та її пророкування не завжди збуваються.

— А ще тому, — вела далі Еллі, — що сильні мусять допомагати слабшим. Ви великий мудрець і чарівник, а я безпорадна маленька дівчинка.

— Ти виявилась досить сильною, щоб убити злу чаклунку, — заперечила Голова.

— Це зробили чари Вілліни, — просто відповіла дівчинка. — Я тут ні при чому.

— Ось моя відповідь, — промовила Жива Голова, й очі її завертілися з такою швидкістю, що Еллі злякано зойкнула. — Я нічого не роблю задарма. Якщо хочеш скористатися моїм чарівним мистецтвом, щоб повернутися додому, ти мусиш виконати те, що я тобі накажу.

Очі Голови заблимали багато разів підряд. Еллі з острахом слідкувала за ними і чекала, що вони робитимуть далі. Порухи очей зовсім не відповідали словам та тону голосу Голови, і дівчинці здавалось, що вони живуть зовсім незалежним, самостійним життям.

Голова чекала запитання.

— Але що я повинна зробити? — спитала здивована Еллі.

— Звільни Фіолетову країну з-під влади злої чаклунки Бастінди, — відповіла Голова.

— Але ж я не можу! — злякано вигукнула Еллі.

— Ти визволила з рабства Жуванів і зуміла здобути чарівні срібні черевички Гінгеми. Зосталася лише одна зла чаклунка у моїй країні, і під її владою знемагають бідні, несміливі Мигуни, жителі Фіолетової країни. Їм теж треба дати волю…

— Але як же це зробити? — спитала Еллі. — Я не можу вбити чаклунку Бастінду!

— Гм, гм… — голос на мить затнувся. — Мені це байдуже. Можна посадовити її у клітку, можна прогнати з Фіолетової країни… Врешті-решт, — розсердився голос, — ти на місці побачиш, що можна зробити! Важливо лишень позбавити влади над Мигунами, а судячи з твоїх розповідей про себе й твоїх друзів, ви зможете і повинні це зробити. Так сказав Гудвін, Великий і Жахливий, і слово його — закон!

Дівчинка заплакала.

— Ви вимагаєте від нас неможливого!

— Будь-яка нагорода має бути заслуженою, — сухо заперечила Голова. — Ось моє останнє слово: ти повернешся у Канзас до батька і матері, коли звільниш Мигунів. Запам'ятай, Бастінда — могутня і зла чаклунка, її треба позбавити чарівної сили. Йди і не повертайся до мене, поки не виконаєш своє завдання.

Засмучена Еллі залишила тронну залу і повернулась до своїх друзів, котрі з занепокоєнням чекали на неї.

— Немає ніякої надії! — сказала дівчинка зі сльозами в голосі. — Гудвін наказав мені позбавити злу Бастінду її чарівної сили, а мені це зовсім не під силу зробити!..

Всі посмутніли, але ніхто не міг розрадити Еллі. Вона пішла до своєї кімнати і плакала, аж доки не заснула.

Другого дня вранці зеленобородий Солдат з'явився по Страшила.

— Ходіть за мною, вас чекає Гудвін.

Страшило зайшов до тронної зали і побачив на троні прекрасну Морську Діву з блискучим риб'ячим хвостом. Обличчя Діви були непорушне, наче маска, очі втупилися в одну точку. Діва обмахувалась віялом, роблячи рукою монотонні механічні рухи.

Страшило, який сподівався побачити Живу Голову, розгубився, та, швидко опам'ятавшись, поштиво вклонився. Морська Діва мовила приємним низьким голосом, що звучав, здавалось, десь збоку.

— Я — Гудвін, Великий і Жахливий! Хто ти і чого прийшов до мене?

— Я — опудало, напхане соломою, — відповів Страшило. — Я прошу у вас мозку для моєї солом'яної голови. Тоді я буду таким, як усі люди у ваших володіннях, і це найзаповітніше моє бажання.

— А чому ти з таким проханням звертаєшся саме до мене?

— Тому, що ви мудрі, і ніхто, крім вас, не зможе. мені допомогти.

— Мої милості задарма не даються, — відповіла Морська Діва. — Ось моя тобі відповідь: позбав Бастінду чарівної сили, і я дам тобі стільки мозку — і чудового мозку! — що ти станеш наймудрішою людиною у країні Гудвіна.

— Але ж ви наказали зробити це Еллі! — здивовано вигукнув Страшило.

— Мені байдуже, хто це виконає, — відповів голос. — Але знай: доки Мигуни залишаються рабами Бастінди, твоє прохання не буде виконане. Іди і заслужи свій мозок.

Страшило, сумний, поплентав до друзів і розповів їм про свої відвідини Гудвіна.

Всі дуже здивувались, почувши, що його Гудвін прийняв у подобі прекрасної Морської Діви.

Другого дня Солдат викликав Залізного Дроворуба. Коли той ступив до тронної зали, із сокирою на плечі, з якою ніколи не розлучався, то не побачив там ні Живої Голови, ні Морської Діви. На троні умостився страхітливий звір. Морда у нього була кабаняча, тільки з рогом, на якій було розкидано близько десятка очей, що тупо дивилися урізнобіч. Штук із дванадцять лап різноманітної товщини і довжини звисали від незграбного тулуба. Шкура звіра місцями була гола, де-не-де вкрита кошлатим волоссям, а на грудях сіріли купки бородавчатих наростів.

Бридкіше чудовисько важко було собі уявити. У будь-якої людини від самого лише погляду на нього серце