Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

— Олександра, — озвалася Сашка хрипко. — Самохіна Сашка.

— Ми, виходить, на одному курсі? — Ліза не зводила з неї оцінюючого погляду блакитних очей.

— Значить, так.

— А пилюки ж тут, — пробурчала Оксана й повела пухким пальцем по столах і підвіконню. — А постільну білизну де отримувати, знає хтось? Комендантка тут як, нормальна?

Ліза перестала розглядати Сашку. Пройшлася кімнатою, торкнула дверцята шафи — ті хрипко заверещали.

— Давайте за знайомство, — запропонувала Оксана. І відразу, не чекаючи згоди, взялася виставляти з сумки на тумбочку банки, лотки й пакети. Витягла пластиковий посуд, спритно відокремила від гофрованої труби три білих стаканчики; притримуючи рукою, хлюпнула в кожен із каламутної пластикової пляшки.

— Беріть, дівки. По-сусідськи. Пригощайтеся: оце ковбаска домашня, оце огірочки. Ось хліб — ну, що залишилося.

— Зранку? — уточнила Ліза.

— Та потрошку, що нам. — Оксана підхопила величезну скибку ковбаси. — Щоб добре вчилося, щоб весело жилося. Поїхали!

Сашка взяла стаканчик, на дні якого хлюпала біляста рідина. Пахло дріжджами.

— Це що?

— Самогон. — Оксана широко посміхалася. — Давай, цок-цок!

Вона торкнула своїм стаканчиком Лізин, потім Сашчин, перехилила, витріщила очі й заходилася закушувати ковбасою. Ліза ледь сьорбнула зі свого стаканчика. Сашка хотіла відмовитися, але потім подумала: з якого дива? Затримала подих і випила каламутну рідину, як мікстуру.

Страшнішої гидоти вона ніколи в житті не пила. Ті спиртні напої, які доводилося куштувати досі, — шампанське на Новий рік і на день народження, сухе червоне вино — мали смак і приємний запах. Самогон став їй поперек горла, забив дух.

— Закушуй! — крикнула Оксана. — Огірочок візьми!

Сашка, не витираючи сліз, які навернулися на очі, кинулась гризти огірок, і масну ковбасу, й чорний хліб із кмином. Схотілося пити, але води ні в кого не було. Діяльна Оксана заявила, що тут має бути кухня, а на кухні чайник, і що зараз вона про все дізнається. За нею зачинилися двері.

Сашка перевела подих. Кімната погойдувалась перед очима, й було не те щоб добре, але відчутно легше, й кортіло поговорити.

Вона хотіла запитати в Лізи, як та потрапила в інститут спеціальних технологій. І чи не було в її житті Фарита Коженникова. І що вона думає робити далі. Дуже хотілося розповісти про свій страх і про монети, про Валентина з його передінфарктним, про маму, про записку, випадково знайдену в камері схову. І Сашка вже розтулила рота — однак раптом замовкла.

Вона уявила: а що як Ліза, на відміну від неї, не божевільна? Вступила в інститут, як усі вступають, знає, чого хоче. Або втекла з осоружної родини. Або рятувалася від скандалу. Або ще щось повсякденне, людське, а тут Сашка зі своєю маячнею.

З іншого боку, монети…

— З тебе тут… грошей… ніхто не брав? — запитала Сашка уривчасто.

— Хабарів тут не беруть, — неуважно кинула Ліза. — А якщо ти про ті монети… То я їх раніше здала своєму кураторові. Якщо ти про це…

Розчинилися двері, увірвалась Оксана з гарячим чайником в одній руці й пачкою чаю — в другій.

— Дівки, там нормальна кухня, навіть посуд є! Тут будемо пити чай чи туди підемо?

— Я чаю не хочу. — Ліза підвелася. — Піду пройдусь… Не забудьте, що о другій у нас обід. По талонах.

* * *

Ліза повернулася, коли Сашка з Оксаною закінчували прибирання: залишалося тільки помити підлогу й винести сміття. Спочатку Сашка, осоловівши від самогону, не бажала ні в що таке вплутуватися, але Оксана виявилася настирливою: що ж їм, у свининці жити? Спершу треба дати всьому лад, а потім уже відпочивати. Вона примовляла й торсала, і Сашка виявила себе з ганчіркою в руці на підвіконні, потім у черзі за постільною білизною в комірчині комендантки — першокурсники прибували й прибували, нервові, налякані або, навпаки, веселі й гомінкі. Сашка без кінця знайомилася з новими однокурсниками, їхні імена миттєво вилітали в неї з голови. З’явився й зник Костя — блідий, скуйовджений ще більше, ніж уранці, з отетерілими очима. Сашка притягла на другий поверх три комплекти сіруватої, пропахлої пральнею білизни, за той час Оксана встигла протерти шафу зсередини, столи, підвіконня й навіть ніжки ліжок.

Повернулася Ліза. Переступила гору сміття біля порога, зітхнула, пройшла до свого ліжка, де височів на матраці стосик білизни.

— Нагулялася? — весело запитала Оксана.

Ліза мовчки лягла на смугастий матрац і відвернулась обличчям до стіни.

* * *

Студентська їдальня містилася в підвалі — на нижньому, підземному поверсі самого інституту. До початку занять — до першого вересня — працював тільки буфет, але й тут давали за талонами у блискучих емальованих мисках прозорий бульйон із круглими тефтельками на дні та вермішель із куркою. Компот можна було брати в необмеженій кількості — хоч по три чи чотири склянки.

— Добре годують, — сказала Оксана.

Сашка помітила в буфеті Костю. Попутник сидів над тарілкою набурмошений, кришив хліб у бульйон і дивився крізь своїх сусідів по столу, не помічаючи їх.

Сашка підійшла з твердим наміром негайно піти, якщо не зрадіє.

Костя зрадів. Куди більше, ніж припускала Сашка. Відсунув стільця, пропонуючи їй сісти поруч. Запропонував склянку компоту. Сашка не відмовилася.

— Як ти, влаштувалася? — і відразу, без переходу: — Слухай, вони божевільні.

— Хто?

— Та ті пацани, з якими мене оселили. Другокурсники. Один заїкається так, що очі на лоба лізуть, і постійно хихоче. А другий застрягає.

— Як?

— Ну, потягнеться рукою, щоб книжку з полиці дістати, й раптом застрягне, наче… начебто заіржавів. Стовбичить у дурнуватій позі, тягнеться, смикається… ніби аж рипить… Потім його наче й відпустить, він дістає книжку, читає, мовби нічого не було. І ще — вони весь час переглядаються за моєю спиною… Переморгуються… Моторошні такі. Що мені — в одній кімнаті з ними спати?!

Костя затнувся. До нього раптом дійшло, що він виливає душу — скаржиться! — дівчиськові, з яким уперше зустрівся сьогодні вранці. Ймовірно, за Костиним внутрішнім кодексом така поведінка не була гідною чоловіка; він зніяковів, спохмурнів, втупився в тарілку.

— А я з першокурсницями в одній кімнаті, — сказала Сашка. — Ніби нормальні дівчата. Більш-менш.

Костя підняв очі.

— Ти поглянь. Тут же весь другий курс… і третій… каліки якісь. Он… дивися!

Сашка озирнулася. Проходом поміж столиків юрбою йшли третьокурсники, очолювані однооким Вітею. Довгий, худий і скособочений він припадав на ліву ногу, так що тарілки в нього на таці підстрибували, загрожуючи перекинутися. За Вітею, прямуючи до дальніх порожніх столиків, крокував плечистий хлопець у яскраво-червоній футболці та вилинялих джинсах, посміхався й раз у раз налітав на стільці, немов