Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

коли горів, як газета, беркутівець, було дуже страшно, але штука в тому, що ми цей страх подолали. Ми в собі його задушили.

З тими, хто не пройшов Майдан, складніше: пам’ятаєте, як під час широкинської операції ви прислали нам на підмогу морських левів: мовляв, ось вам елітні війська, вперед – на Лебединське, Широкине і Павлопіль, а ті леви заледве дійшли до Піонерського, а потім їхні командири сказали: «Ні, ми туди не підемо». І далі ми пішли вже самі, товариші генерали, хоч ви ніколи не давали нам достатньо зброї, не давали боєприпасів, необхідних для наступу, не давали артилерії, техніки, танків, і скажи комусь – не повірить, що в нас на озброєнні гарматки сорокових років минулого сторіччя, що один станок до кулемета ми позичили в історичному музеї, що, якби не волонтери, то ми вже виздихали б з голоду. І в мене склалося враження, що вам наші наступи зовсім не потрібні, хіба що для того, аби списати на ці дискотеки якомога більше набоїв, амуніції, техніки, аби, по-простому кажучи, нагріти на цьому руки. Тому я не розумію, навіщо від нас вимагають суворого звіту й особистого підпису за кожен набій – свій і не свій, – навіщо це все, якщо потім у ваших паперах воно буде переінакшене.

Дійшло до того, що ми обмінювали сепарів на патрони. О, то була дуже кумедна історія, товариші генерали, бо замість бойовиків наші хлопці назбирали з десяток синюшних бомжів, зодягли їм, як особливо небезпечним злочинцям, мішки на голови і так обміняли. Добре, що сепарську шантрапу ми обмінюємо без затяжних перемовин і дипломатичних штучок. Поки ті роздивилися, кого їм привезли, наші козаки були вже далеко.

А справжніх полонених ми тримаємо у спеціальному приміщенні на базі. Це така собі цегляна комора, схожа на морг, але їм там комфортно. Ми до бранців ставимося по-людському, ніколи не застосовуємо фізичну силу, і, якщо покласти руку на серце, нам їх навіть жаль. Обдурені, затуркані, забиті, ці люди не знають, для чого вони живуть на світі. На їхнє прохання ми дали їм колоду карт, шахи, іноді даємо якогось курива, часом виводимо на прогулянку, щоб підмели територію чи щось розвантажили, а вони, знаєте, як за це віддячили? Згодом у цих бідолах знайшли детальну карту нашої бази, яку намалював один їхній умілець. Але й тоді ніхто нікого не бив. Бо вони такі нещасні, зневажені, що їх навіть не хочуть вимінювати. Це за росіян чи якихось більш-менш знаних бандитів можна виміняти когось із наших, а за цих хронів[6] дадуть хіба жменю набоїв, ще, може, на блок цигарок розщедряться за цих перекинчиків, щоб потім пустити їх на фарш.

Ось така арифметика, товариші генерали, тому я хотів би, аби ви взяли до рук калькулятори і полічили, скільки тисяч таких відщепенців треба взяти в полон, щоб виміняти одного Севаса, котрого, захопивши, завезли аж у Росію і не хочуть ні на кого міняти. Доведеться послати в Москву Звіробоя, який одного разу з кількома хлопцями, знявши із себе шеврони, заїхав на беемпе у тил ворожого блокпосту й закричав: «Пацани, ложісь, “Гради”!!!» – а коли ті лягли, викосив з «калаша» всіх до ноги. А ще, будь ласка, полічіть… Ну, та пішли ви!

Обабіч дороги буяє така густа зелень, що може заспокоїти і вкрай розгвинчені нерви. Єгер веде «козу», майже не дивлячись на дорогу, він її знає до найменшої ямки, тому може дозволити собі поблукати поглядом у молоденькій пшениці: чи не заплутався там фазанчик?

– Дзвонив Андрій Штепа, – каже він, знов угадуючи мої думки. – Увечері буде в нас.

– Добре, – кажу. – Трохи розвіємось.

– Крім усього, Штепа везе п’ять відер домашніх голубців і три баняки вареників.

На тонкому обличчі Єгеря пробігає тонка усмішка.

– Усе віддамо в їдальню, – міркую я вголос. – А самі вужчим колом сходимо в селище.

– У шинок? – легкий сумнів чується в його голосі.

– Атож. Бо минулого разу так розспівалися, що декому не давали спати.

– Може, й так, – погоджується Єгер. – Андрій везе ще одну штуку, але просив тобі не казати. Сюрприз.

– Невже він узяв з собою Карлушу?

– Ні, не вгадаєш.

Єгер чекає, що я буду допитуватися, але не на того натрапив. Щоб мені менше кортіло, я вирішую, що саме зараз настав час подзвонити Ангелу. Бо увечері такого зручного моменту не буде. Я вмикаю мобільний і натискаю перше ім’я в моєму списку – Ангел. Вона озивається миттєво.

– Як ти? – питаю.

– Так.

Я чую, як вона дихає. Чую звуки фортепіано – хтось із її учнів награє мелодію «Love story».

– Так – це добре чи погано?

– Ти обіцяв у травні приїхати.

– У травні? Травень у нас найгарячіший місяць. Річниця створення «Азову», готуємося до дня звільнення Маріуполя, прем’єра «Шельменка»…

– Прем’єра кого?

– Шельменка.

– Якого Шельменка?

– Денщика. Квітки-Основ’яненка.

– А ти що – Квітка-Основ’яненко, що мусиш бути на прем’єрі?

– Нас запросили… Ти пам’ятаєш цю п’єсу? Воно водевіль, звичайно, але в ньому є прихований смисл. Там один поміщик не хоче віддавати свою дочку ні за кацапа, ні за поляка, а потім Шельменко…

– Слухай, ти совість маєш? Є ж якась ротація… Інші їдуть на ротацію, а ти… Що ти за людина!

– Може, в червні, – кажу я. – Після тринадцятого.

– Бачу, я швидше до тебе приїду.

– Не треба, – кажу. – Потерпи ще трохи. Хто це там у тебе так гарно грає?

– А ти чуєш? – зраділа вона.

Я виразно чув мелодію «Love story», яку хтось награвав поруч з Ангелом, цей хтось, звісно, був її учнем, але мені хочеться трішки її поревнувати.

– Чую, – сказав я. – І навіть бачу.

– Що ти бачиш?

– Усе. І тебе, і його.

– Він дуже славний, правда ж?

– Була в мене циганочка Дуня, – раптом озивається поруч мене тонка, але єхидна мармиза.

– Заткнися! – сказав я.

– Як ти зі мною розмовляєш? – образилася Ангел.

– Це я не до тебе. Є тут один… барига.

– Сам ти… – Єгер різко зупиняє «козу», і я впевнений, що зараз він викличе мене на асфальт і ми зчепимося, як півні-фазани. Але він каже примирливо: – Вийди з машини і поговори по-людському.

Я виходжу і про всяк випадок не зупиняюся на дорозі, а йду прямісінько в молоду пшеницю, потім лягаю горілиць і, дивлячись у високе небо, бачу Ангела.

– Вибач, – кажу я Ангелу. – Уже біля мене нікого немає, можемо поговорити спокійно.

Але який там спокій! Десь у пшениці підпадьомкає перепел. Ще один герой-полюбовник. Чи, може, то підпадьомкає моє серце? Ця