Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

«Оце у мене одна путня дитина є! – говорила, дивлячись повз тебе, мати. – А ви всі – ледарі й колгоспники!»

Тоді якраз тільки-тільки починали в силу входити ті колгоспи, і ніхто ще не знав, чим то все воно і як закінчиться.

І так було на початку тих колгоспів, либонь, Міловице, що худобу й поле в людей забирали, але гроші – ще ні. Бо ти бачила, як же дуже радів твій батько Кіндрат, тримаючи в руках зароблені його єдиним сином гроші.

Певно, щасливий був твій батько, що й він тепер незгіршим може бути від будь-якого в селі господаря! Тепер, думав, мабуть, твій батько, Міловице, що бідувати вам не доведеться більше ніколи.

«А де це тут у нас та так багацько грошей можна було б заробити? – дивувався він. – І нехай Тимко і не їде назад».

«Це ж чому?!» – сердилася на такі батькові прикрі слова твоя мати Горпина.

«Та ти ж тільки подумай: якщо стільки грошей можна заробити за півроку, то як же гарно живуть в Америці люди! Нехай і наш син поживе…»

«Та там же кругом чужі!» – не мирилася з батьком твоя мати, Міловице.

«Поживе наш Тимко трохи між чужими людьми, та й стануть вони йому за свої. Бо якого добра тут ми бачимо? Немає грошей, то й свої люди гірші за чужих, а як є гроші, то рідні скрізь знайдуться, – казав далі батько. – Та й наші, сільські люди, біля Тимка є. А ще скільки з усієї України там?»

«А я таки буду чекати, що наш Тимко назад повернеться, – товкла своє твоя мати Горпина. – Заробить грошей, то й у нас можна буде гарно жити. Не будуть же увесь час колгоспи…»

Ось так, Міловице, твої батьки журилися собі, й вирішували за твого брата Тимка, і не знали, що він там уже й оженився був…

А твій батько Кіндрат, як отримав гроші, відразу ж пішов на базар у Цибулів і купив собі там пару молодих волів.

Не знав, бідний, що дуже скоро муситиме їх віддавати до колгоспу.

А поки що твій батько радів. Гордо вів він додому воли селом.

«Це ж Тимко вислав назад гроші за мої воли», – казав батько до стрічних людей.

І, пам’ятаєш, Міловице, що Тимкових грошей вистачило б батькові не тільки на худобу одну.

«Те, що з волів лишилося, давай замастимо в стіну або закопаємо… – просила твоя мати Горпина, Міловице. – Бачиш, які тепер непевні й трудні часи настали? Он дівчата наші ростуть, колись же їм треба буде весілля робити. Та й повернеться ж, може, колись наш Тимко назад…» – мріяла.

«Пожди трохи, – спиняв твою, Міловице, матір батько, – може, треба буде ще витратитись на що».

Але твоя мати Горпина, як стало пізніш видно, була права.

Треба було зразу й замастити решту грошей в стіну або ж закопати…

Бо вже другого дня після того, як привів твій батько Кіндрат із базару волів, зайшло у ваше подвір’я двоє чоловіків.

«Там такі гарно прибрані, – розказувала на вулиці дівчатам сестра Ярина, уже майже дівка. – Мати наша все відмовлялися, казали, що не віддадуть грошей, бо й самим тепер треба. А той дядько, що з чорним чемоданом, каже: «Заберете собі, коли буде треба або коли схочте, бо це ж у вас дуже багацько грошей вдома лежить, гляди, ще й можуть украсти, тепер скрізь злодії». А тоді батько сказав дядькам, що можуть обманути й вони. А другий дядько показав бумагу з печатками, цебто – государство людей не обманює! То батько й оддав, а замість грошей йому назад дали бумажку з печатями.

Сусідські хлопці й дівчата слухали Яринину розповідь, дивуючись.

Ось так, Міловице, твої батьки поклали Тимкові гроші в банк, що був аж у самій Умані! І батькові було спочатку спокійно. А от твоя мати Горпина, Міловице, зовсім не була рада такому обміну: змінити золото на бумагу, нехай і з печатями!

І увечері при каганці твоя мати плакала.

«Обдурили-таки! – дорікала вона своєму чоловікові. – Це ж треба здумати таке – поміняти гроші на папірці! А тепер куди йти й де шукати, як буде нам треба? І чи ти, Кіндрате, чи ти хоч був коли в тій Умані? Чи ж ти знаєш, де той банк стоїть? – плакала. – А мені, щоб знав, та не було б геть і так гірко, якби їх просто в нас украли якісь злодії!.. Хоч би знала я, що то не по моїй вині у нас тепер грошей в хаті знов нема, а так… Геть і людей стидно! Це ж яким треба дурним бути, щоб мати гроші в своїх руках – і в безвість віддати!»

«Не бійся, як що, то маю ось папір із гербом і печаткою», – заспокоював батько. Він був певен, що як поставив хрестик на гербовім папері, то тим наче гроші й позапечатував, і від усього світу сховав. Хоча після сліз твоєї матері, бідна Міловице, сумнів почав точити і його.

І от на ніч іще раз добре роздивившись на той хрестик свій, батько папір поклав за образом, як робили тоді всі в селі.

«Я чула, що скоро будуть роздавати садиби молодим колгоспникам, у кого своєї хати нема, – тихенько сказала ти, радісна Міловице, якось увечері своєму Ількові. – Будуть тягнути жеребки майбутні хазяї, може б, і тобі піти?»

«Куди там мені тягнути, – зітхнув Ілько. – Ну геть як і випаде нам садиба, то з чого ж почнемо строїтися?»

«Попросимо помочі в моїх батьків… У твого батька, може, що дасть, дядько Степан, та й почнемо? Ти ж, Ільку, бачиш, що немає нам тут життя, мати щодень робляться зліші…»

Пам’ятаєш, бідна Міловице, як Ілько на твої слова важко зітхнув? Він же тебе любив, Міловице, через тебе й мусив жити тепер у приймах. Але нічого не міг вигадати несміливий Ілько, не міг насмілитися, не знав, як почати й що робити, щоб стало вам жити краще.

А в твоїх батьків підростали ще діти, твої, Міловице, сестри, і в хаті вашій усім стало дуже тісно. Хоч зранку ви з Ільком ішли в колгосп на роботу, а маленького Макара ти, Міловице, пробувала вже віддавати в ясла.

Пам’ятаєш, як ще поночі вставала ти, бідна Міловице, й розтоплювала піч? А тоді ставила свого баняка поряд із материним. Накладала у свій і у материн всього, що треба було