Корнелія Функе - Чорнильне серце

class="p">Меґі збентежено сіла на лавку й роззирнулася. На шезлонгу стояли дві темні пляшки, які вона вже бачила вдень у сумці Вогнерукого. У тій, що зліва, мерехтіло щось білувате, так наче Вогнерукий набрав у неї місячного сяйва. Поміж дерев’яними планками шезлонга стримів десяток смолоскипів з білими ватними головками, а біля магнітофона стояло відро й велика товстобока ваза (Вогнерукий узяв її, якщо Меґі не помилялася, з тітчиного вестибюля).

Дівчинка кинула короткий погляд угору, на вікна будинку. В кімнаті Мо не світилося: батько, мабуть, ще працював у майстерні. А ось поверхом нижче в освітленому вікні дівчинка побачила тітчину постать. Щойно Меґі спинила на ній погляд, як Елінор зсунула завіски, немовби помітила, що на неї дивляться. Однак за блідо-жовтою фіранкою так само виднілася її тінь.

— Чуєш, як тихо? — запитав Вогнерукий, вимкнувши магнітофона.

Нічна тиша м’яко, мов вата, лягла на вуха Меґі. Не ворушився жоден листочок на деревах, довкруг — лише потріскування смолоскипів та стрекотання цикад.

Вогнерукий знов увімкнув музику й сказав:

— З вітром я вже побалакав. Щоб ти знала: якщо вітер надумає погратися з вогнем, то його вже не приборкаю навіть я. Але він дав мені слово честі, що сьогодні вночі поводитиметься тихо й виставу нам не зіпсує.

По цих словах він узяв одного зі смолоскипів, що стриміли в шезлонзі. Потому надпив ковток із пляшки з місячним сяйвом і виплюнув щось білувате в товстобоку вазу. Далі вмочив смолоскипа у відро й підніс його ватну головку, з якої щось скапувало, до одного із запалених смолоскипів. Вогонь спалахнув так зненацька, що Меґі аж здригнулася. А Вогнерукий підніс до губів другу пляшку й набрав у рот стільки рідини, що шкіра на його порубцьованих щоках аж напнулася. Тоді вдихнув носом повні-повнісінькі легені повітря, випнув дугою все тіло й виплюнув те, що було в роті, на запалений смолоскип.

Над газоном злетіла вогняна куля — яскрава вогняна куля. Мов жива; поглинала вона темряву. Куля була велика — така велика, що Меґі вже майже не мала сумніву: зараз усе довкола спалахне, все-все: трава, шезлонг і навіть сам Вогнерукий. Але той натомість крутнувся на місці — пустотливо, наче маленька дитина в танку, й виплюнув вогонь іще раз. Куля здійнялася в небо так високо, що здалося, ніби Вогнерукий надумав підпалити нею зорі. Потім він запалив іще одного смолоскипа й провів ним по голій руці. Цієї хвилини він нагадував хлопчика, який весело грається зі своїм улюбленим котеням чи цуценям. Вогонь лизав йому шкіру, немов жива істота, з якою він потоваришував, яка лащилася до свого господаря, танцювала для нього й проганяла нічну пітьму. Вогнерукий підкинув смолоскипа високо вгору, туди, де щойно яскріла вогняна куля, упіймав його, запалив ще одного; заходився жонглювати трьома, чотирма, п’ятьма смолоскипами. Вогонь обертався навколо фокусника, витанцьовував і навіть не намагався вкусити цього свого товариша, приборкувача полум’я, іскродува. І раптом смолоскипи щезли, немовби їх проковтнула ніч, і Вогнерукий, усміхаючись, глибоко вклонився перед Меґі.

Мов заворожена, вона сиділа на твердій лавці й не могла надивуватися Вогнеруким, який знов і знов підносив до рота пляшку й випльовував вогонь у чорне обличчя ночі.

Згодом Меґі вже не могла напевно сказати, що саме відвернуло її увагу від тих смолоскипів, що все крутилися й крутилися в повітрі, розсипаючи довкола іскри. Але зненацька вона перевела погляд на будинок. Можливо, людина шкірою відчуває зло, так само як відчуває спеку чи холод… Можливо, дівчинка лише краєм ока завважила світло, що раптом вибилося з-за віконниць на вікнах бібліотеки й упало на рододендрові кущі… Можливо, їй почулися голоси — чоловічі голоси, гучніші, ніж музика з магнітофона Вогнерукого, й усе її єство сповнив неймовірний страх — такий самий чорний і чужий, як страх тієї ночі, коли в їхньому дворі з’явився Вогнерукий.

Коли вона підхопилася на ноги, Вогнерукий впустив на землю одного із запалених смолоскипів, але хутко затоптав його, щоб вогонь не поповз по траві, й, нічого не кажучи, й собі перевів погляд на будинок.

Але під ногами в Меґі вже зашурхотів гравій: вона кинулася до будинку. Вхідні двері були прочинені, світло у вестибюлі не горіло, але з коридору, що вів до бібліотеки, долинали гучні голоси.

— Мо! — крикнула вона, і її знов пойняв страх, лещатами стис серце.

Бібліотечні двері стояли навстіж. Меґі вже хотіла була переступити поріг, коли це дві дужі руки схопили її за плечі.

— Тихо! — прошипіла Елінор і потягла дівчинку до себе в спальню.

Меґі помітила, як тремтіли в тітки пальці, коли та замикала за собою двері.

— Пусти! — Меґі відштовхнула її руку й спробувала крутнути ключа назад.

Вона хотіла крикнути Елінор, що треба допомогти батькові, але тітка міцно затисла їй рота й потягла дівчинку від дверей, хоч як та розмахувала руками й дриґала ногами. Елінор була жінка дужа, куди дужча від Меґі.

— Їх дуже багато! — прошепотіла тітка, поки Меґі, брикаючись, намагалася вкусити її за руку. — Четверо чи п’ятеро здоровенних гицлів, до того ж вони озброєні. — Вона підтягла дівчинку до стіни біля ліжка. — Сто разів збиралася вже купити собі отой чортів револьвер! — шепотіла далі, притискаючись вухом до стіни й прислухаючись. — Та яких сто — тисячу разів!

— Ну, звісно, це тут! — почула Меґі чийсь голос, навіть не припадаючи вухом до стіни. Голос був шкарубкий, як котячий язик. — Може, привести з парку твою доцю, щоб показала вона? Чи, може, ти зробиш це все ж таки сам?

Меґі ще раз спробувала відтягти від рота тітчину долоню.

— Та вгамуйся ж нарешті, чуєш! — прошипіла Елінор просто їй на вухо. — Бо так ти тільки накличеш на нього біду!

— Мою доньку? Що ви про неї знаєте? — Це був голос Мо.

Меґі схлипнула. І одразу відчула в себе на обличчі долоні Елінор.

— Я хотіла викликати поліцію, — прошепотіла та. — Але телефон не працює!

— О, ми знаємо все, що нам треба! — Це був уже третій голос. — То де книжка?

— Я віддам вам її. — Голос Мо лунав стомлено. — Але поїду з вами й потім, коли вона Каприкорнові вже не знадобиться, заберу її назад.

«Поїду з вами…»? Що він має на увазі? Адже не може ж він отак просто взяти й поїхати! Меґі знову шарпнулася до дверей, однак Елінор міцно тримала її. Меґі спробувала вивернутись, але тітка обхопила дівчинку своїми дужими руками й знову затисла долонею рота.

— Тим краще. Ми все одно збиралися взяти тебе з собою, — промовив хтось інший. — Ти навіть