Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— Помовчте, Клепча, — обірвав його Щука. — Відійдімо до машини, Космич.

Він хотів відвернути мою увагу, спасибі йому.

— Що було в його кишенях? — спитав я.

— Каша з тютюну, хліба, паперу та іншого. Він курив?

— Останнім часом дуже мало. Іще що?

— Баночка з мотилем. Ось. І в човні два здоровенні щупаки.

— Його, — сказав я. — Але не міг він такого здоровенного щупака… І що він, взагалі, щупака на мотиля ловив? Казна-що!

— Спінінг знайшли, — долинув по воді голос з човна. — Видно, щупак затягнув під корч — вудлище й потонуло.

— От бачите, — сказав Щука.

— Від чого це сталося? — спитав я.

— Упав з човна у воду. Потонув. Як у нього із здоров'ям?

— Він був дуже хворий чоловік.

— Ну от, міг бути припадок.

Ми підійшли до машини.

— Його «Запорожець», — після огляду сказав я. — І все-таки я не вірю, що це він. Так, машина, так, одяг. Але ж обличчя… нема. Та цей, здається, вищий на зріст. І потім, чому поїхав сам?

З лісу, з туману, виринув до машини Велінець із собакою.

— Рам сліду від машини не взяв, — сипло сказав він. — І не дивно. Скільки днів! Крім того, сніг ще лежав. Дощ злизав його. І знову сніг. І знову розтав… Видно, остаточно весна.

— Невже бувають не розпізнані? — спитав я.

Полковник не відповів.

… Ще через годину ми йшли до машин. Тіло вже забрали.

Попереду йшли Велінець і Клепча й говорили вже про щось інше.

— Та зрозумій ти, — гарячкував Клепча, — матеріал його костюма.

— Ну гаразд, — з іронією цідив Велінець, — костюм з матеріалу, партію якого вкрали. Теж мені доказ! Ну, а якщо, скажімо, він був колись поліцаєм, чекав потаємно в душі «вибуху народного гніву» і на цей випадок тримав у сараї арсенал — він що, тоді ходив би по вулицях і площах з кулеметом у руках? Дурниці! Матеріал його і виправдовує. Та й характер його. Найстрашніший, мабуть, злочин у його житті — в жінки з шухляди три карбованці потягнув на горілку.

А мене колотило. І від раптового усвідомлення непоправності, і від горя, і від якоїсь неясної надії, і від злості на цих, яким усе байдуже, які так швидко все забули, переключилися зі смерті людини на якийсь матеріал, та ще й жартують.

… У маленькому містечку Чурси зупинилися перекусити. Я дивився на ці півсотні будинків, лялькову чайну, флігель від зруйнованого під час війни палацу і велетенські, туманно-мокрі, чорні дерева старовинного парку і згадував, як улітку ми ходили тут з Мар'яном і збирали на принаду слимаків, їх тут було безліч на берегах численних зелених ставків, у росяній прохолодній траві. Я ніде стільки їх не бачив.

І таких великих, з яблуко завбільшки. «Француз збожеволів би від радості», — сказав тоді Мар'ян. І от я дивився, і мені пекло очі і в грудях.

— Лосина є, — прибіг Клепча, — мабуть, хтось по ліцензії убив та здав до чайної. Пощастило. У Мінську не дістанеш.

— Як у кращих домах Лондона, — сказав Велінець.

У чайній всі розташувалися під поганою копією з картини «Томаш Зан і Адам Міцкевич на березі Свитязі».

— Обожнюю оленів, — сказав Клепча, вминаючи їжу.

— Угу, — сказав Щука, — ще з часів діснеївського Бембі в кіно. Напрочуд красива й шляхетна істота. Ніжна, м'яка.

Я не міг їсти. Замовив двісті грамів «Бєловезької», випив її нахильці, як останній алкаш, і закурив, відчуваючи, як поволі обпікає мені все всередині.

Відчував, що я несправедливий, що це щоденна їхня робота, і не помирати ж їм з голоду, і все одно погребував ними. І тому дуже здивувався, коли полковник пішов і приніс собі й мені по сто п'ятдесят, сів і раптом також майже відштовхнув тарілку.

— Не можу. За стільки років, а не можу звикнути. Вип'ємо, Антоне Глібовичу. — І після паузи: — Ненавиджу сволоту… Поки не здохну…

У цей момент Клепча помітив на картині Занові бакенбарди і раптом сказав:

— А чого то Пушкін? Хіба він був на Свитязі?

— Це Зан, — можливо, занадто різко сказав я.

— Ну, а цей… Зан… хіба він…

— Помовчте ви, будь ласка, — обірвав його Щука і тільки тоді відповів на мої слова, сказані ще на Романі. — Буває й так, що не розпізнають. Рідко, але буває. Дай боже пам'яті, у шістдесят третьому чи у шістдесят четвертому році письменник ваш один, ну, з цих, молодих та ранніх, романи ще історичні пише, плив з родичами по Дніпру біля Рогачова. Бачить, щось рожевіє. Подумав, що незвичайна за розміром глушена риба (ось треба ще цих «шахтарів» з Бобруйська притиснути, що їздять рибу глушити). Підвівся на носі і раптом стерновому: «Повертай!..» Пливе догори спиною жінка в рожевій комбінації. Ну, все зробили, приїхали наші по труп… Але й досі невідомо: хто, звідки, як? Може, звідкілясь із Уралу з невідомою компанією приїхала, а може, ще звідкілясь. Чи сама втопилася, чи, може… Але випливе. Так чи інакше, а вона випливе рано чи пізно, правда. Так що й ти, хлопче, не квили. Важко, ясно. Але втішся хоч тим, що отримають вони, якщо це вбивство, сповна. А вже ми постараємося, переберемо все.

— Що ж, — сказав Клепча, — всю Білорусію догори ногами перевернеш? Усіх родичів перебереш? А ті, може, з Естонії?

— А ти й естонських переверни, — сказав Щука. — І, до речі, візьми прижиттєве фото та поїздь по окрузі. Може, хтось бачив такого чоловіка в компанії з кимось знайомим… напередодні.

— А по тому знімку? На березі.

— По тому знімку люди подумають, що показуєш актора Овсянникова в ролі тіні Гамлетового батька. Думати треба, хлопче.

Коли машина вже знову летіла по шосе алеєю трьохсотлітніх могутніх ясенів і в'язів, Щука раптом спитав:

— Що то за книга?

Я розповів.

— Показати не можеш? Ага, тоді заїдемо до тебе додому. А потім… може, з нами на його квартиру з'їздиш?

— Так… Слухай, він же тривожився! Він казав про якийсь зв'язок з тим, стародавнім злочином!

— Це могло бути просто від нервів. І потім, якби ми займалися всіма злочинами, вчиненими за мільйон років, відтоді, як мавпа стала людиною, то кому було б розбиратися, хто вкрав у друга Раткевича авторучку.

Дивно, його грубуватий тон трохи заспокоював мене.

— Так що стародавнім злочином займися ти. Ти знавець, історик, тобі й карти в руки. А знайдеш що-небудь цікаве для сьогоднішнього дня — ну, тут ми завжди до твоїх послуг.

Ми заїхали до мене, взяли у портфель книгу і покотили на парникове господарство.

І знову