Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

— Та я брав її до уваги! — рішуче заперечив Віхура. — Казав же вам, Моргун раніше надавав послуги поліції. Ось пан Лінда знав його найкраще з нас усіх, тут присутніх. Може розказати безліч цікавих та повчальних історій про його подвиги. Так, пане Карле?

— Абсолютно, пане комісаре. Віднедавна, й ви то знаєте, Моргун надавав різним особам делікатні послуги приватного характеру. Відповідного дозволу займатися приватним розшуком не мав. Тож намагався або уникати контактів із поліцією без нагальної на те потреби, або не влазити в надто слизькі пригоди, котрі можуть мати непередбачені й прикрі для нього наслідки. Кримінальна поліція та особисто ви, пане Віхуро, знаєте все це краще за мене. Я й не здивувався зранку, чому версія нещасного випадку виникла першою. Вона очевидна. Але страшенно здивувався, коли вона лишилася для слідства єдиною.

— Хто вам це сказав, про єдину версію? — визвірився комісар.

— Хіба це не так? — парирував Клим.

— Поліція не звітує вам і таким, як ви, про свої дії.

— Згоден як із цим фактом, так і з загалом правильною позицією, — мовив Кошовий, тепер уже знявши одну ногу з коліна іншої, нахилившись та впершись об стегна долонями, перед тим примостивши капелюха на краї комісарового столу. — Тільки у вас усе одно нема інших припущень, хіба ні, пане Віхуро?

Зі свого боку той так само подався вперед, поклавши руки перед собою й перенісши на них вагу.

— Гаразд. Коли вже ми тут домовилися тимчасово прийняти ваші правила гри — справді, стався нещасний випадок. Інших версій не висувалося, й вони не з’являться, поки ми не матиме на те вагомих підстав. І ще одне: особисто я припустив, що Моргун припхався вночі на Валову з дулом у кишені, вкотре займаючись чимось ризикованим і не дуже законним. Проте, пане Кошовий, це зовсім не заважало йому повестися необережно, ступити не туди, втратити рівновагу й полетіти сторчголов униз!

Сказавши так, Віхура з виглядом переможця відкинувся на високу спинку свого стільця, схрестивши руки на грудях. Карл Лінда, цілковито задоволений способом мислення начальства, посміхнувся, блиснувши золотим зубом, лівим нижнім.

— І акуратно впав головою на камінь, — підхопив Кошовий.

— Буває, — кивнув комісар.

— Такий, як ось цей?

Клим рвучко, жестом фокусника, випростав перед собою правицю.

Вказівний палець цілив точнісінько в цеглину на столі.

— Такий самий, — підтвердив Віхура.

Кошовий опустив руку.

— Шановне панство. Внизу, на першому поверсі, такої цегли нема. Ані цілої, ані шматків. Там є спеціальне риштування, котре дозволяє переміщати її нагору, де саме в розпалі мулярські роботи. На першому поверсі вони вже завершилися. Єдине, що там можна знайти, — дрібні скалки й крихти, — зараз Клим говорив голосом не переможця, а втомленої за день людини. — Навіть випадково шмат цегли, об який Моргун нібито розбив голову при падінні, не міг опинитися на тому місці. Наприклад, впасти згори.

— Та чому?

— Бо якщо ви підніметесь туди, пане комісаре, то побачите на власні очі: вся цегла, ціла й розбита на великі шматки, складена в дальньому кутку недобудованого помешкання. Грубо кажучи, треба взяти цеглину, підійти до провалля між риштаками, кинути її донизу, розраховуючи, що в певний день і час такий собі Антон Моргун об щось перечепиться й упаде саме на гострий кут цеглини.

Глибоко видихнувши, ніби щойно перетягнув важкий мішок на чималу відстань, Кошовий теж відкинувся на стільці. Витягнув хустку, витер зопрілого лоба.

Віхура мовчки втупився в каменюку. Ближче до столу ступив Карл Лінда. Навіть хотів узяти її, та комісар легенько ляснув його по руці. Не стримав цікавості й Шацький — витягнув шию, мов гусак, теж дивлячись на шматок цегли, наче той раптом виявився чимось на кшталт філософського каменя.

— Ви все сказали, пане Кошовий?

— Ні, — вів далі Клим спокійніше. — Виглядає, тим каменем спершу вдарили Моргуна, підкравшись тихцем ззаду. Той, хто бив, сильний фізично. Адже смертельний удар був, як я розумію, лише один.

— Звідки ви це взяли? — спитав комісар підозріло.

— Пане Віхуро, я високо ціную вас та ваші здібності, — Кошовой намагався, аби слова його звучали щиро. — Але якби таких слідів було кілька, про нещасний випадок не було б мови. Не можна впасти макітрою на камінь і зробити це потім ще кілька разів. Отже, голову Моргуну провалили одним влучним потужним ударом. Потім штовхнули вниз. І вже тоді вбивця спустився й прилаштував закривавлену каменюку біля розбитої голови своєї жертви. Вуаля!

Він знову відтворив руками рухи циркового ілюзіоніста.

Віхура обмінявся поглядами з Ліндою. Знизав плечима, почухав потилицю. Провів долонею по обличчю.

— Припустімо, ви маєте рацію. Я визнаю помилку. За недогляд отримають прочухана всі, хто зранку був у будинку на Валовій, на місці пригоди. Та разом із тим дуже прошу вас, пане Кошовий, не виносити змісту цієї розмови за межі ось цього приміщення. — Комісар зробив жест, креслячи в повітрі невидиме коло. — Причин пояснювати не буду. Відтак попереджаю: якщо ви, людина честі, таки триматимете язика за зубами, щодо стриманості пана Шацького я і пан Лінда маємо величезний сумнів. Ви гніваєтеся за це на нас, пане Шацький?

— Ні-ні-ні! — Йозеф завбачливо виставив перед собою руки долонями вперед.

— То добре. Бо всякий розголос я відразу припишу вам, пане Шацький. Страждатиме за це ваш молодший та, як бачимо не вперше, допитливий, спостережливий та розумний колега. Ви хочете для нього такої долі? Наразите на неприємності?

У відповідь зубний лікар лиш мовчки й старанно похитав головою.

— Хотілося б вірити. Ну, коли на те пішло, може, маєте ще чим поділитися з поліцією, пане Кошовий?

Клим знову поклав ногу на ногу.

— Ймовірно, був свідок. Там, у будинку. Вдень, оглядаючи усе, забрів я у дальнє крило першого поверху. Туди, де зберігся старий підвал, або, як тут кажуть, пивниця. Там досі валяється старий драний міх, поруч — порожня пляшка з-під дешевого вина, угорського. Якщо не помиляюся, токайського. Я дозволив собі взяти її за горлечко двома пальцями, понюхав. Тхне противно, але запах не вивітрився. Досить свіжий. Таке пійло полюбляють жебраки. Хтось із них напевне облюбував собі дах забудови на Валовій учора вночі, коли сіяв незатишний дощик.

Віхура невдоволено гмикнув, пробурчав, ні до кого не звертаючись:

— Пся крев, теж мені працівнички… Отак вони в мене шукають речові докази. Всипати буків у внутрішньому дворику, при всіх, по голих дупах, аби надалі шанувалися, — озирнувшись для чогось на портрет цісаря, що висів над головою, знову звернувся до Клима. — Припускаю, так могло бути, коли йдеться про жебраків. Тільки чому ви думаєте, що то був