Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

розуму, — так воно і є. Він не з тих лікарів, які проводять із пацієнтом якихось півгодини і на догоду адвокатам оголошують його божевільним».

— Прокурори таке кажуть?

Ґері підняв праву руку:

— Присягаюся. Чув це на власні вуха. Мені навіть здається, що то був Террі Шерман. О, до речі, я пригадую, як Дороті Тернер казала, що часто здійснює психологічне оцінювання для шпиталю Гардинга.

— Тоді все вирішено. Біллі їде туди, — підсумувала Джуді.

Ґері раптом розчаровано шелепнувся в крісло.

— Є одна перешкода. Шпиталь Гардинга — закритий і дорогий приватний заклад, а в Біллі немає грошей.

— Ми не дозволимо, щоб це стало нам на заваді, — рішуче відказала Джуді.

— Та невже? Хотів би я знати, як нам це вдасться.

— Ми зробимо так, щоб вони самі захотіли прийняти Біллі.

— І яким же це чином? — запитав Ґері.

За півгодини Ґері обтрусив сніг із черевиків і подзвонив у двері лікаря Гардинга. Адвокат раптом страшенно зніяковів: він, такий собі дивакуватий бородань із офісу громадського захисту, оббиває поріг розкішного будинку, що належить шанованому і консервативному психіатрові, внучатому небожу президента Воррена Ґ. Гардинга[7]. Слід було послати сюди Джуді — про неї в лікаря склалось би приємніше враження. Ґері підтягнув ослаблий вузол на краватці й поправив комірець сорочки, що вистромився з піджака. Двері відчинились.

Джордж Гардинг у свої сорок дев’ять років мав бездоганний вигляд. Це був худорлявий чоловік із чисто поголеним обличчям, добрими очима і м’яким голосом. Він здався Ґері дуже приємним.

— Проходьте, пане Швайкарте.

Ґері незграбно скинув черевики, які залишили в передпокої калюжу талого снігу, виборсався з пальто, повісив його на вішак і слідом за лікарем Гардингом рушив до вітальні.

— Ваше ім’я здалося мені знайомим, — сказав Гардинг. — Після вашого телефонного дзвінка я погортав газети. Ви — адвокат Міллігана, того юнака, що напав на чотирьох жінок у студмістечку.

— Трьох, — похитав головою Ґері. — Серпневе зґвалтування біля Нейшенвайд-Плази має геть інший почерк, тож це звинувачення, поза сумнівом, буде спростоване. Хай там як, уся ця історія отримала вкрай неочікуваний розвиток, і я сподівався почути вашу фахову думку.

Гардинг вказав Ґері на м’яку канапу, сам же сів на стілець із твердою спинкою. Він склав руки пучками пальців докупи й уважно вислухав адвоката. Той виклав у подробицях усе, що вони з Джуді дізналися про Міллігана, а тоді розповів про зустріч із лікаркою Вілбур, яка мала відбутись у неділю в окружній в’язниці.

Гардинг задумливо кивав. Нарешті він заговорив, ретельно добираючи слова.

— Я глибоко поважаю Стеллу Каролін і Дороті Тернер. — Він помовчав, спрямувавши погляд на стелю. — Тернер часто проводить для нас психологічне оцінювання пацієнтів, і вона вже згадувала про цей випадок. Що ж, якщо і лікарка Вілбур буде там… — Тепер психіатр розглядав підлогу крізь сплетені пальці. — Не бачу причин, чому б і мені не прийти. У неділю, кажете?

Ґері закивав, не наважуючись розтулити рота.

— Мушу вас попередити, пане Швайкарте: я маю серйозні сумніви щодо такого синдрому, як розлад множинної особистості. Хоча влітку 1975 року лікарка Корнелія Вілбур і прочитала в нашому шпиталі лекцію про випадок Сивіли, я не певен, що вірю в це, — з усією повагою до пані Вілбур і до інших психіатрів, які працювали з такими людьми. Розумієте, завжди є висока вірогідність того, що пацієнт просто симулює амнезію, а надто в такій справі, як ваша. Та оскільки на зустрічі будуть присутні Тернер і Каролін… І якщо вже навіть лікарка Вілбур зголосилася приїхати… — Гардинг підвівся. — Я не даю жодних гарантій, ані від себе особисто, ані від імені шпиталю, однак я охоче відвідаю цю зустріч.

Ледве переступивши поріг свого помешкання, Ґері зателефонував Джуді.

— Гей, раднику, — засміявся він, — Гардинг прийде.

* * *

У суботу, 11 березня, Джуді зайшла до в’язниці округу Франклін сказати Міллігану, що плани змінились і лікарка Корнелія Вілбур приїде тільки наступного дня.

— Вибач, я мала повідомити тебе ще вчора, — перепросила вона.

Юнак затремтів, мов у пропасниці. З виразу обличчя вона зрозуміла, що перед нею Денні.

— Дороті Тернер більше не прийде, правда?

— Авжеж прийде, Денні. Чому ти так вирішив?

— Люди постійно дають обіцянки, а потім забувають. Не покидайте мене, будь ласка.

— Нізащо не покину. Але ти маєш опанувати себе. Завтра завітає лікарка Вілбур, а з нею — Стелла Каролін і Дороті Тернер. Я також прийду. І ще дехто.

Його очі округлились.

— Ще дехто?

— Ще один лікар, Джордж Гардинг. Він представлятиме шпиталь Гардинга. І обвинувач, Берні Явич.

— Чоловіки? — зойкнув Денні і так затрусився, що в нього зацокотіли зуби.

— Їхня присутність дуже важлива для справи, — сказала Джуді. — Але ми з Ґері будемо з тобою. Слухай, давай-но я зараз принесу тобі заспокійливе, щоб ти так не хвилювався.

Денні кивнув.

Джуді погукала вартового і попросила відвести її клієнта до тимчасової камери, поки сама вона сходить за медпрацівником. Коли вона за кілька хвилин повернулася з медбратом, Мілліган сидів згорблений у віддаленому кутку камери. В юнака був роз’юшений ніс і скривавлене обличчя. Він знову пробував розбити голову об стіну.

Він подивився на Джуді так, ніби не очікував її тут побачити, і вона зрозуміла, що це вже не Денні. Це був хранитель болю.

— Девіде, це ти? — запитала вона.

Він кивнув.

— Мені боляче, пані Джуді, дуже боляче. Я більше не хочу жити.

Вона його пригорнула.

— Не кажи так, Девіде. Тобі ще є для чого жити. Багато людей вірить у тебе, і ми тобі допоможемо.

— Мені страшно, я не хочу до в’язниці.

— Тебе не посадять до в’язниці. Ми будемо боротися, Девіде.

— Я не зробив нічого поганого.

— Знаю, Девіде. Я тобі вірю.

— А коли до мене знову прийде Дороті Тернер?

— Я ж тобі каза… — почала відповідати Джуді, але усвідомила, що насправді казала це не йому, а Денні. — Завтра, Девіде. І з нею буде ще одна лікарка, пані Вілбур.

— Ви ж не розповісте їй таємницю, правда?

— Ні, Девіде, — похитала вона головою. — Гадаю, що лікарці Вілбур і розповідати нічого не доведеться.

(7)

Недільний ранок 12 березня видався холодним, але сонячним. Берні Явич вийшов з машини і попрямував до в’язниці округу Франклін, почуваючись ні в сих ні в тих. Уперше за всю свою кар’єру обвинувача він отримав нагоду побувати на психіатричному обстеженні підсудного. Юрист зачитав до дірок звіт, надісланий Південно-західним центром, і поліцейські рапорти, проте й досі не мав уявлення, чого слід очікувати.

Він ніяк не міг повірити, що світила психіатрії мають