Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

class="p1">Всілякі пропагандистські бюро й коледж емоційної інженерії були розташовані в шістдесятиповерховій будівлі на Фліт-стріт. У підвальному приміщенні й на нижчих поверхах містилися друкарні й редакції трьох найбільших лондонських газет: «Щогодинного радіо», призначеного для вищих каст, «Гамма-бюлетеня», друкованого на блідо-зеленому папері, й «Дельти міррор» кольору хакі, всі дописи якої містили в собі лише односкладові слова. Вище розмістилися Бюро телевізійної пропаганди: чуттєвкової, синтетично-голосової та музичної – цим офісам було відведено двадцять два поверхи. Ще вище перебували дослідницькі лабораторії та звукоізольовані приміщення, в яких виконували свою делікатну роботу творці звукових фонограм і автори синтетичної музики. Найвищі вісімнадцять поверхів займав коледж емоційної інженерії.

Бернард зробив посадку на даху Дому пропаганди й вийшов назовні.

— Зателефонуй містеру Гельмгольцові Ватсону, – звелів він гамма-плюсовому портьє, – і скажи йому, що містер Бернард Маркс чекає його на даху.

Він присів і запалив сиґарету.

Гельмгольц Ватсон якраз щось писав, коли йому переказали цю вістку.

— Скажи йому, що я зараз прийду, – відповів він і повісив слухавку. Тоді таким самим офіційним і сухим тоном розпорядився, повернувшись до секретарки: – Прибери всі мої речі, – і, знехтувавши її сліпучу усмішку, підвівся і жваво рушив до дверей.

Це був чоловік могутньої статури, широкогрудий, масивний, та водночас рухливий, спритний і моторний. Його кругла й міцна шия нагадувала колону, що підтримувала чудово сформовану голову. Він мав чорне кучеряве волосся, а риси його обличчя були дуже виразні. З певною натяжкою його можна було назвати вродливим, а його секретарка не втомлювалася повторювати, що кожнісінька клітинка його тіла свідчила про альфа-плюсовість. За фахом він був викладачем у коледжі емоційної інженерії (факультет писемності), а в проміжках між викладацькою діяльністю застосовував емоційну інженерію на практиці. Він регулярно публікувався в «Щогодинному радіо», був сценаристом чуттсвок і мав неперевершений хист до складання всіляких гасел і гіпнопедичних рим.

— Здібний, – складали йому присуд зверхники. – Можливо (тут вони похитували головами і значно притишували голоси), трохи аж занадто здібний.

Так, трохи аж занадто здібний; у цьому вони мали слушність. Розумові надмірності призводили у випадку з Гельмгольцом Ватсоном до майже тих самих ефектів, що виникали в Бернарда Маркса внаслідок його фізичних вад. Через свою хирлявість і брак м’язів Бернард відчував ізольованість від своїх колеґ, і це відчуття відособленості, що теж було за всіма загальноприйнятими критеріями розумовою надмірністю, лише збільшувало цей розрив. Надмірні ж таланти Гельмгольца спонукали його до вельми незручного усвідомлення своєї окремішної суті і відповідно самотності. Обидвох цих чоловіків пов’язувало розуміння своєї індивідуальності. Але в той час як фізично недосконалий Бернард усе своє життя страждав від усвідомлення своєї інакшості, Гельмгольц Ватсон порівняно недавно збагнув, що він наділений розумовою надмірністю, а отже, відрізняється від інших людей, які його оточують. Цей чемпіон з ескалаторного сквошу, цей невтомний коханець (подейкують, що за неповні чотири роки він мав шістсот сорок різних дівчат), цей шанований член усіляких комітетів і надвичайно товариський чоловік раптово усвідомив, що спорт, жінки, громадська діяльність виявилися, на його думку, другорядними речами. Адже його по-справжньому цікавило щось інше. Але що саме? Що? Власне, Бернард для того і прибув, щоб обговорити з ним цю проблему... точніше той мав просто вкотре вже вислухати думки свого приятеля, бо ж говорив зазвичай тільки сам Гельмгольц.

Коли Ватсон вийшов з ліфта, його перестріли три гарнесенькі дівчини з бюро синтетично-голосової пропаганди.

— Ой, Гельмгольчику, дорогенький, іди з нами на пікнічок, на вечерю в Ексмурі. – Вони благально обступили його зусібіч.

Він почав продиратися крізь них, хитаючи головою:

— Ні, ні.

— Ми більше нікого з чоловіків не запрошуємо.

Але навіть ця спокуслива обіцянка не переконала Гельмгольца.

— Ні, – повторив він, – я зайнятий. – І він рішуче попрямував геть.

Дівчата не відставали. Аж тільки тоді, коли він урешті-решт видряпався на Бернардів гелікоптер і гримнув за собою дверцятами, вони припинили його переслідувати. Але не перестали йому докоряти.

— От ці жінки! – вигукнув він, коли апарат здійнявся в повітря. – От жінки! – Він похитав головою й нахмурився.

— Жахіття, – лицемірно підтримав його Бернард, жадаючи насправді, щоб він і сам міг мати стільки дівчат, як Гельмгольц, і оволодівати ними з такою ж легкістю. Його раптом охопило нестримне бажання похвалитися. – Я беру з собою в Нью-Мексико Леніну Краун, – повідомив він якомога буденнішим тоном.

— Справді? – озвався Гельмгольц, не виявивши анінайменшої зацікавленості. А тоді, трохи помовчавши, додав: – Оце вже тиждень або два, як я припинив будь-які контакти з усіма своїми комітетами й дівчатами. Ти навіть не уявляєш, який вони здійняли галас з цього приводу в коледжі. Але я й далі гадаю, що варто було це зробити. Наслідки... – Він завагався. – Ну, доволі дивні, дуже навіть дивні.

Фізичні вади могли призвести до певного роду розумових надмірностей. Але цей процес, як виглядає, міг бути і зворотний. Розумові надмірності можуть своєю чергою призвести до добровільної сліпоти й глухоти навмисного усамітнення, до штучної імпотенції аскетизму.

Решту короткого перельоту в кабіні панувала мовчанка. Коли ж вони прибули на місце й вигідно повлягалися на пневматичні диванчики в Бернардовій кімнаті, Гельмгольц продовжив розмову.

Дуже поволі вимовляючи слова, він запитав:

— Чи в тебе колись було відчуття, немовби у твоєму нутрі є щось таке, що тільки й чекає, коли ти даси йому нагоду вирватися назовні? Якась додаткова й невикористана енергія... знаєш, як та вода, що падає додолу водоспадом, замість того щоб приводити в дію турбіни? – Він очікувально глянув на Бернарда.

— Ти маєш на увазі емоції, що їх можна було б відчути, якби все довкола було інакше?

Гельмгольц похитав головою.

— Не зовсім. Я думаю про таке химерне відчуття, яке мене іноді охоплює, немовби я маю сказати щось важливе і маю для цього сили, але не знаю, що саме я мав би сказати, й уся моя енергія пропадає намарно. Якби ж то можна було якось інакше це описати... Або якби ж було щось таке, інакше, про що можна було б написати... – Він замовк; а тоді за якусь мить додав: – Я досить вправно вмію вигадувати всілякі фрази... знаєш, знаходити такі слова, від яких ти аж підскакуєш, немовби сидів на якійсь булавці, вони здаються такими новими й захопливими, хоч насправді йдеться про якісь банальні гіпнопедичні речі. Але цього мені замало. Мені не досить, щоб тільки фрази були добрі; добрим має бути