Яцек Денель - Ляля

не минути. За тиждень знову повертаюся з радіо, підходить хлопчик: «У-у-у-у, дайте, пані, два злотих, у-у-у-у». Ну, і так далі. А я нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала: «А ти знаєш, хто я така? Я, — тут бабуся здобувається на грізний тон, — я мама Павла». А Павла всі ці хлопці страшенно поважали, бо він умів добре битися. Його так поважали, що страх! А Рудий Геньо як з кілочка: «Еге... то було відразу сказати». Але двох злотих не віддав.

Згодом Рудий Геньо з’являвся в бабусиному житті в різних ситуаціях. То притягнув краденого фікуса, то захищав Павла від хуліганів, коли його звинуватили, що він напав на них і нацькував собаку. «Напав? — перепитав Геньо. — Накинувся? Пес перегриз повідка, щоб захищати Павла, а ви кажете, що напав? Я вам по-доброму раджу забрати цю заяву. Бо як ні, то копанки в Оліві глибокі». А потім раптово зник. Не так, як раніше — на місяць чи два, або на декілька, а на цілих десять років.

І через цих десять років знову прийшов до бабусі.

— Ну, то ми вже прийшли, — заявив Рудий Геньо, стаючи на порозі із Грубим.

— Які ще «ми»?

— Я і Грубий. Ви ж хотіли когось на дачу, га? А я без Грубого не працюю.

І справді, працював із Грубим, тобто Грубий копав, а Геньо командував. Обоє розташувалися в альтанці, бо ви ж розумієте, пані Гелено, людині ж треба десь жити, га? Грубий копав у малиннику, знищуючи кущі малини, полов іриси, знищуючи іриси, і викопував цибульки тюльпанів, знищуючи цибульки тюльпанів. Те, чого він не торкався, те витоптував принагідно.

Геньо лежав горічерева на сонечку.

— Геню, — запитала в нього якось бабуся своїм найбільш безпосереднім тоном, — а власне, за що ти сидів?

І Геньо, чухаючи живіт, перевів погляд із Грубого з лопатою на небесну блакить, і відказав:

— Хе-хе, пані Гелено, хе-хе, ну, за крадіжку десять років не дають, хе-хе.

* * *

Із часом Грубий копав дедалі менше, а Геньо пив дедалі більше; Грубий, певне, йому позаздрив, і тепер пили обоє. На додачу, їх почали провідувати різні друзі й подружки, пияки, наркомани, дамочки легкої поведінки й подібна публіка. Решта дачників, чому, власне, не доводилося дивуватися, почали нарікати на галас, крадіжки й розкидані пляшки, доки нарешті мама не ухвалила рішення про виселення Рудого Геня, Грубого та їхньої зграї. Узяла тата, поїхали до Оліви, пішли на дачу й зажадали, аби ті покинули альтанку, тим більше, що ніхто офіційно не дозволяв там жити ані Геневі, ані Грубому, ані, тим більше, панові Казеві чи пані Марисі.

Їздили вони так ще тричі, то разом, то сама мама, то мама з бабусею. Небагато це дало. Рудий Геньо щоразу клявся-божився, що він негайно, просто зараз забереться, і або не робив нічого, або забирався й повертався назад, а тим часом, на клумбах блищали нові пляшки, за будинком дедалі дужче смерділо, а на стіні розросталася чорна пляма від електрообігрівача.

— Я вже гадала, що не витримаю, — обурено заявила котрогось дня мама, — їздила нині до Оліви й пішла з бабусею на дачу. Дорогою зустрічаю Рудого Геня й Грубого, які тягли зі звалища старий телевізор, без корпусу, справжнісінький мотлох. «Що це ви робите?» — питаю, а Рудий Геньо каже, що вони це саме забирають з дачі, бо виселяються. Аякже, думаю собі, бо вони несли його в протилежний бік, ну, та нічого, кажу їм, що вони мусять забратися ще нині, бо інакше викличу поліцію. «Пані Ганю, ми не можемо, бо в Грубого хворі коліна, і він не може ходити». «Тоді навіщо він тягає телевізори?» — питаю, а тоді кажу: «Мене це не цікавить, мусите забрати всі свої речі й поприбирати, бо я не збираюся торкатися цього вашого шмаття». — «А що, ви нами гидуєте?» — «Так, боюся заразитися якимсь сифілісом чи СНІД-ом». «Ой-ой, — каже мені Геньо, — ви, пані Ганю, така гарна, а така зла...»

Ну, тут Геньо явно прорахувався, це я чудово знав. Досить глянути на мою маму, зі стиснутими вустами, палаючими очима, щоб відразу відмовитися від таких аргументів, але Геньо вочевидь не належав до тонких знавців людської природи. Шкода мені, ой, як шкода, що мене тоді не було з мамою, і я не бачив, як вона, охоплена люттю, лає Геня; із нею таке трапляється рідко, зате тоді вже набуває воістину апокаліптичного розмаху, і різні там Берма, Анджеліка Х’юстон та Мей Вест можуть сховатися.

* * *

Звісно, що люттю пані Гані, такої гарної, але такої злої, історія не закінчується.

— Оце-то я їм сказала, — заявила котрогось дня бабуся, ласуючи сирником, купленим у графині (графині, бо кондитерська належить пані X., з родини П., ще одній пані над панями).

— Кому?

— Рудому Геневі. Приходжу туди, а там усі порозвалювалися, знову якась бабела з ними, телевізор дивляться...

— Авжеж. Я так і знала, що вони той телевізор туди притягнуть. Коліна хворі. Аякже! Облаштовуються. Молодята!

— ...дивляться телевізор, а я приходжу й кажу: «Що це ви собі думаєте? Щоб вас іще нині тут не було. Пашлі вон!» І щоб підкреслити це, гепнула кулаком по телевізору. А телевізор старий, раптом посипалися іскри, щось засичало, і він погас. Оце-то ефект.

— І що?

— І нічого. Залишила краплі й пішла.

— Які краплі?

— Очні, — відказала бабуся, наче то була якась зрозуміла річ.

— Очні краплі? — мама пильно глянула на бабусю, підносячи до вуст шматок сирника. — Які ще краплі?

— Ну, розумієш, — бабуся силкувалася говорити байдужим тоном, — у того другого якісь проблеми з очима, то я принесла їм краплі... зрештою, вони теж люди...

— Мамо! Вони окупували твою альтанку, нічого не зробили, якщо не враховувати шкоди, уся дача закидана сміттям, скрізь якісь пляшки, бруд, срач і мікроби, наркомани, шльондри... невдовзі дача перетвориться на наймодніше кубло в усій Оліві. А ти їм очні краплі купуєш? Кінець світу. Наказуєш їм забиратися й приносиш краплі!

— Ганю...

— Що «Ганю», що «Ганю»? Усі вже по зав’язку ситі цими злочинцями, і слушно. Подейкують, що вони крадуть по дачах, що все нищать. Мамо! Цей бандюга ладен тебе зарізати.

— Де-е-е там, Рудий Геньо... Що мені заподіє Рудий Геньо, я ж його знаю змалечку... — і бабуся відміряла