Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 2

— Як підпалив? Для чого?

— Мабуть, зі злим умислом…

— Не може цього бути! — вигукнув Арсен схвильовано. — Я знаю цього козака! Я вам розповідав, батьку, про нього! Це якесь непорозуміння!

— Та що ви слухаєте Стягайла! Бреше він, собака! — крикнув Метелиця, не ховаючи важкої блискучої шаблюки. — Все було не так! Не сподобався йому чоловік — от він і вирішив вчинити самосуд над ним!

— Як?! Без суду — до стовпа? Хто ж дозволив?

— Сам дозволив… Думав — після пожежі, під гарячу руку, ніхто не перечитиме, — пояснив Воїнов.

— Розв’яжіть його! — наказав Сірко.

Арсен миттю сплигнув з коня, підбіг до стовпа, рубонув шаблею вірьовку. Гурко потер онімілі зап’ястя, весело усміхнувся ясною усмішкою, від чого похмурий майдан теж став веселіший, і, обнявши Арсена за плечі, наблизився з ним до кошового.

— Спасибі, батьку кошовий! Тепер вірю, що поживу ще… А то думав: як уперіщать цими кийками, — він кивнув на купу довгих цупких палиць, — так і полетить моя душа до Вельзевула в пекло!

— А хіба що — нагрішив? — усміхнувся, дивлячись на усміхнене лице Гурка, Сірко.

— Бувало… Та й хто є на світі без гріха?

— А курінь навіщо підпалив, грішнику?

— Сказали переяславці, що я ще нічого такого видатного не зробив.

— Так ото ти і втнув?

— Утнув, батьку…

— Захотів, щоб Палієм прозвали?

— Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть…

— Ха–ха–ха! — засміявся Сірко. — Що не кажіть, браття, а треба мати мудру голову, щоб додуматись до такого!

Запорожці, що згромадилися навколо кошового густим натовпом і слухали розмову, весело зареготали, їм почав подобатись цей чолов’яга, якого вони замалим не почастували киями.

— Ну, а коли б згоріла вся Січ? — запитав Сірко.

— Не згоріла б батьку, — спокійно відповів Гурко. — Всі курені приметені снігом так, що нічому горіти… Отже, згорів би тільки Переяславський.

Наперед випхався Спихальський.

— Холера! — вигукнув він. — Але ж то справді мудро, прошу панство, втнути таку штукенцію! Чи ктурий з нас додумався б до такого, питам вас? Нє! Як Бога кохам, нє!.. А курінь наш Переяславський — одна тільки слава, що курінь, скажу я вам! Стіни покривилися, погнили — вітер аж свище! Покрівля продірявилась так, що коли йде дощ, то ми промокаємо до кісток або тікаємо до сусідів! Хай мене грім поб’є, коли брешу!

— Правду козак каже! Їй–богу, правду! — втрутився Метелиця і повернувся до Стягайла та його прибічників. — А ви, сучі сини, хотіли за оберемок гнилого очерету піддати чоловіка стовповій смерті! Та дякувати треба йому, що примусив нас перекрити своє житло! Що спалив ік лихій мамі оте гниляччя!.. Чи у Дніпровських плавнях перевівся очерет? А чи руки нам відсохнуть, коли ми по кулику зв’яжемо його і гуртом заново перекриємо курінь?..

— Та й не даром я палив його, — знову заговорив Гурко. — Я прийшов до вас, братчики, не з порожніми руками, а з копою срібних талярів, які з радістю дарую переяславцям, щоб за ці гроші полагодили свій курінь… Або й збудували новий… — Він витягнув з кишені туго набитий оксамитовий кисет і подав Метелиці. — Ось держи, батьку!

— Спасибі тобі, брате! — обняв його Метелиця. — От тільки так і не знаю, як тебе звати, бо прийняти в курінь — прийняли, а прізвиська не встигли дати!

— Як назвете, так і добре буде.

— Дозвольте, пани–брати, мені слово мовити, — сказав Сірко.

— Говори, батьку, говори! — загукали козаки.

— Подобається мені цей козак, ніде правди діти… І чує моє серце, що не раз і не два стане він у пригоді товариству нашому… Тож приймемо ми його до свого коша і дамо йому прізвисько Палій, бо таке він сьогодні заслужив…

— Палієм, Палієм прозвати! Хай віднині буде Палій! — загомоніли козаки.

— Імені не будемо, за нашим звичаєм, змінювати, бо ім’я — від Бога, його дав піп… — вів далі Сірко. — А прізвище — від людей, от його ми й змінили… Чи згоден, козаче?

Семен Гурко, який відтепер мав прозиватися Семеном Палієм, а своє родове прізвище забути, вклонився товариству і кошовому.

— Спасибі, батьку кошовий, спасибі, батьку хрещений! Доки й житиму — пам’ятатиму, хто дав мені це запорозьке наймення! І постараюся не осоромити його ніколи… А вам, братчики, дякую за шану, якої ви удостоїли мене! Бо коли б ви не прив’язали сьогодні до цього стовпа, щоб усипати мені в спину півтисячі київ, то хто б тут зараз знав якогось там Семена Гурка?.. Ніхто… Тож дякую за те, що без слави прославили Семена Палія! Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею своєю!

— Ти дивися, як чеше! Хоч і молодий, а голова! — прошамкотів дід Шевчик, блискаючи єдиним зубом.

Палій уклонився ще раз, потім подлубався в кишенях витягнув кілька золотих, підкинув на долоні.

— А тепер, браття, годиться і хрестини справити! Ставлю на всіх дві бочки горілки… Гукайте шинкаря!

Над натовпом прокотився схвальний гомін, і в ньому найчастіше чулося нікому досі не знане, щойно народжене наймення — Палій, яке враз стало відоме усьому Запорозькому Війську.

5

Як і сподівався Арсен, Сірко дозволив набрати охочих для походу на Правобережжя, наказавши за рахунок запорозької казни спорядити загін порохом, сухарями, пшоном, салом і сушеною рибою.

Збиралися швидко, бо час не ждав. Охочих було чимало, однак вирушали тільки ті, хто мав коня. Таких виявилося небагато — всього сто сімдесят чоловік. До заходу сонця вони одержали у зброярні порох і олово, в гамазеях — пшоно, сало, сухарі, рибу і сіль. Хто обносився, той нашвидкуруч латав одяг і взуття або мінявся з товаришами на щось краще, тепліше…

Виступити мали рано–вранці. А ввечері Сірко зібрав усіх у військовій канцелярії на раду.

Простора кімната переповнена вщерть. Сиділи на лавах, на ослонах, внесених джурою кошового, стояли попід стінами і посередині — де хто міг. Від жовтавого світла воскових свічок по суворих, зосереджених обличчях ходили мерехтливі тіні.

Сірко вийшов з бокової кімнати — став за столом. Останнім часом він помітно почав старіти. Вуса зовсім побіліли, а під очима з’явилися сині набряки. Однак тримався ще молодцем: груди колесом,