Степан Далавурак - Чарівне горнятко

оту дурну шустку. Вона заблищала, як золота. Більше не мав, що робити. Ліг на травичку і заснув. Як зайшло сонце, прокинувся, сів на коня й поїхав додому.

— Де мотуззя? — спитав пан.

— Я, пане, не плів, бо був гарячий день. Клоччя так пересохло, що почало рватися в руках. Лишив-им його в полі, аби відійшло трохи від роси. А вже завтра зранку візьмуся до роботи. Аби рано встати, не буду навіть постоли скидати.

— Нєх бендзє,— мовив пан.

— Вночі пішов дощ. Пан втішився, що клоччя намокне. Ото будуть мотузки!

Василь пішов у поле. Спутав коням ноги і ліг спати.

Увечері пан спитав:

— Де є мотуззя?

— Не плів-им, пане, бо клоччя було замокре. Аби не пропало, я накрив його своїм сардаком. І завтра буде акурат.

— Досить мене дурити, пся крев! — розлютився пан.

На другий день рано поїхали на поле обидва. Але Василь не поспішав і гнав коней так, аби приїхати якраз після заходу сонця. А щоб панові пустити в очі диму, почав розповідати:

— Я колись служив у одного дідича, що мав великий ліс. У тому лісі є велика скеля. Дідич щороку йшов до скелі і тричі бив по ній своїм носом. Ударить раз — із скелі посиплеться цілий мішок золота, ударить другий раз — Має мішок срібла, вдарить третій раз — збирає мішок діамантів. Він більше не бив носом, бо трьох мішків було йому доста на цілий рік.

Пан аж підскочив:

— А ти не повіз би туди і мене? Може, і я б натеребив носом якийсь мішок грошей.

— Можу, пане, туди повезти не тільки вас, але й вашу паню. Все-таки два мішки грошей — то не один. І я щось заробив би коло вас.

— А чому ти, Василю, не служив там далі? — цікавиться пан.

— Не міг. Там такі блохи, як ваші барани.

— Василю, твій язик плете щось не те!

— Не вірите, паночку? Тоді подивіться, які там гроші сипляться зі скелі, коли вдарити носом… — і Василь показав шустку, яку начистив камінчиком на пасовиську.

Пан приклав її до носа і сказав:

— Ади-и-и, пахне скелею!

Приїхали у поле тоді, коли вже стемніло. Почали шукати міхи з клоччям. Василь водив пана по всьому пасовиську, але міхів ніде не було. Побачили вогник.

— Йой, пане, там вовки! Тікаймо, бо вони з'їдять нас з постолами.

Пан так перепудився, що скочив на фіру і закричав:

— Гони, Василю, борзо!

Наймит не пилувався. Довго поправляв збрую, а потім довго шукав батога. Ще й приповідав:

— Не так мені шкода того клоччя, як сардака, бо теплий був сардак. Може, ще пошукаємо?

— Гони коней борзо!

— Ну то лягайте на помостину, щоб ті вовки не уздріли нас.

— А ти, Васильку?

— Мені себе не шкода! Як нема сардака, то най і мене вовки з'їдять.

Пан ліг на помостину, Василь накрив його бур'яном. Відтак ударив коні батогом і погнав по шанцях і ярах. Пан обтовкся, як просо у ступі, але мовчав — боявся вовків. Потім почав просити:

— Трошки легше, Василю. Гониш, як на вогонь!

— Потерпіть, паночку, зараз буде легше… — І заїхав у річку по самі клюпаки. Вода залляла помостину. Пан захлинався і почав кричати:

— Потопаю, Васильку!

— Випльовуйте воду, пане, випльовуйте… Зараз будете коло своєї пані.

Приїхали додому. Пан був мокрий, побитий, вимащений болотом. Тремтів, як пес у сльоту.

Рано-раненько Василь прокинувся і прийшов до пана,

— Вставайте, паночку, бо треба їхати за клоччям.

— Їдь сам, бо я не можу. В мене пропасниця. Не чую своїх кісточок.

— Ну, спіть, паночку, мені вас дуже шкода. Василь поїхав. На дорозі здибав цигана.

— Купи у мене коні і віз, — сказав.

— За скільки?

— За сто ринських.

Циган заплатив. Василь сховав грошики у пазуху й вернувся додому.

— Знайшов клоччя? — спитав пан.

— Не питайте, паночку. Сталося лихо. Коли я під'їхав до пасовиська, то з-під сардака вискочили вовки і з'їли ваших коней. За якусь хвильку вони навіть конячі кістки порозносили по полю.

Пан тяжко застогнав.

— Іди хоч віз привези.

— Не можу я, паночку. Там вовки мене з'їдять. І хто, тоді вас повезе до скелі?

Доки пан видужував, наймит нічого не робив, тільки добре їв. Одного дня він каже панові:

— Треба купити того кота, що буде ловити блохи в лісі. Давайте п'ятсот ринських, я поїду на ярмарок.

— Їдь, Васильку,

Василь побув на ярмарку весь тиждень. Гуляв, пив, добрих людей частував. Потім приїхав додому.

— Ну, де той кіт? — спитав пан.

— Я його прив'язав до верби коло того місця, де стоїть скеля з грішми.

— Скільки заплатив?

— Не знаю скільки. Мені ще лишилось пару шусток, але я їх проїв.

Василь пішов до майстра й замовив дві дубових тачівки. Приніс до панського покою і сказав:

— Завтра, паночку, їдемо до скелі, але сьогодні ви запишете на мене половину маєтку. Як зробите, то добре, а як ні, то я піду собі до іншого пана.

Пан узяв паню до покою, і почали радитися.

— Записуй, чоловіче, — порадила жінка. — Як принесемо від скелі кілька мішків грошей, то віддамо наймита до цісарського війська. Там йому буде кінець!

Пішли до війта і переписали на Василя Тягниверітку половину маєтку. Потім почали готуватися в дорогу. Коли все було на возі, Василь сказав:

— Тепер, прошу панство, будемо робити великі носи. Нате, пані, тачівку і тримайте коло носа пана, а ви, пане, нате другу і тримайте її коло носа пані. Я буду рахувати до трьох. Як скажу три — бийте щосили одне одного по носі. Не шкодуйте тачівки! За це вам посипляться мішки золота.

— Раз, два… Три!

Пани так влупили одне одного по носі, що панові дзяма з носа потекла, а пані в очах свічки засвітилися. У пана ніс зробився, як огірок, а в пані — як паляниця.

— Гов, досить! Уже маєте такі носи, як треба. Коли приїдемо до скелі, то ще раз повторимо, — говорив Василь.

Сіли на фіру. Наймит вйокнув, коні знову рушили. їхали якийсь тиждень і нарешті стали на самій границі. Там була якась скеля.

— Ади — вона! — крикнув Василь. — Ану приготуйте свої тачівки.

Ті знову почали лупити одне одного по носах.

— Гов! — нарешті зупинив їх наймит. — Біжіть тепер до скелі, станьте з двох боків і гатіть носами з усіх сил.

Пан і пані так бігли до тієї скелі, що аж язики повивалювали. Стали з двох боків і — луп-луп-луп носами до скелі.

Нічого їм не сипалося звідти.

— Сильніше! — крикнув